Рік тому, вранці 24 лютого, росія розпочала повномасштабне вторгнення на українську територію з наміром захопити та знищити. І хоча війна з росією на той час тривала вже вісім років, саме після 24 лютого 2022 року багато українців визнали прості істини: “росія – агресор і ворог”, “ворога треба знищувати”, “за свою країну і майбутнє треба боротися”.
Ми хочемо розповісти вам, як провела цей рік команда “Платформи прав людини” і з якими думками та настроями ми зустрічаємо початок десятого року війни з ворогом – росією.
“Вставай, війна розпочалася!”
З цієї фрази для українців почався ранок 24 лютого 2022 року. Одні, почувши вибухи, телефонували найближчим, інші здивовано піднімали слухавку від рідних о 4–5 годині ранку, і чули ці слова. До них були готові не всі.
“Я не вірила, що буде саме класична війна зі справжньою вбивчою зброєю. Навіть за два дні до цього жахливого ранку я говорила, що війна буде, але ж не танками путін поїде. Я мала на увазі війну економічну, інформаційну, кібер – будь-що, але не танки і не смерті людей. Пригадую зараз, що 23 лютого о 10 годині вечора я дозаправила повний бак, хоча потреби не було, і тоді подумала: ‘Тільки б це не було знаком’. Цей чек на паливо я знайшла через три місяці в квартирі після того, як повернулася додому. Він став тригером для мене. Я проплакала кілька тижнів після повернення”, – розповідає Олександра Степанова.
Так само думала і Леся Ганжа: “До 24 лютого я була серед тих, хто вважав, що повномасштабної війни не повинно бути. Може, я сприймала бажане за дійсне, бо мені не хотілося війни, а дані американської розвідки здавалися закономірним нагнітанням після восьми років війни”, – каже вона.
Ольгу Вдовенко про майбутнє вторгнення повідомив чоловік, який саме був у відрядженні за кордоном і вже збирався повертатися додому. Проте у Варшаві його літак розвернули і скасували рейс до Києва, бо українське небо вже було закритим.
“О 2 годині ночі він мені зателефонував і сказав, що почалася повномасштабна війна і щоб я збирала валізу та виїжджала. Однак прохання чоловіка щодо негайного виїзду я проігнорувала, бо не вірила, що дійсно почалося широкомасштабне вторгнення. Але мої сумніви розвіялися швидко, бо о 5 годині ранку я почула вибухи”, – пригадує Ольга.
Сонні, стривожені, налякані усі і кожен із нас кинувся шукати більше інформації про те, що відбувається, чому за вікнами лунають вибухи, невже це правда і що ж тоді робити. Олена Левок і Наталя Буркот не вірили власним вухам, сподіваючись до останнього, що це провокація і все мине. “Очі не вірили тому, що бачили. І свідомість відмовлялася приймати очевидне. Я стверджувала подумки, а згодом і серед членів сім’ї, що то, певно, якась провокація. Що зараз, або максимум завтра, з усім розберуться! Але коли почали надходити дзвінки та повідомлення від близьких – картина почала прояснятися”, – пригадує Олена Левок.
Ірина Шаталова – з Луганщини, тому не здивувалася. Вона вже чула, як у дім приходить війна. Ба більше, вона навчилася слухати, що каже ворог, аби розуміти його наміри і плани. “24 лютого вранці я була в орендованій київській квартирі, де живу й зараз. Почувши десь далеко вибухи і рев літака, зайшла в телеграм, щоб послухати, як це прокоментує… російський президент. Так, я звикла слідкувати за діями і словами ворога, щоб знати, до чого готуватися. Можливо, саме тому події ранку 24 лютого мені не здивували. Напередодні рф заявила про ‘приєднання’ окупованих вже тоді частин Луганщини і Донеччини – регіону, де мій дім. Тож очевидно було, що росіяни отримали ‘легальний’ привід для наступу: помститися, як вони кажуть, Києву за війну на Донбасі. Чи було мені страшно? Так, бо я залишилася сама у чужому місті і не розуміла, коли і як тепер зможу потрапити додому. На вибухи сильно не зважала – 2014 рік нажахав більше. Звісно, то були інші масштаби, тоді не було ракетних обстрілів. Але рев винищувачів над будинком, звуки розірваних снарядів і погрози залишитися без пальців за написання слова ‘Україна’ з великої літери вперше я почула саме тоді”, – говорить вона на диво рівним і розважливим тоном.
“Що ж тепер робити?”
Безпека стала цілковитим пріоритетом у кожного того лютневого ранку. Вберегти рідних, вберегти себе, вберегти ілюзію, що ти хоч якось ще досі керуєш власним життям і майбутнім – ось те, що стало найважливішим.
“24 лютого був довгий і напружений день: я збирала найнеобхідніші речі в рюкзак, ми радилися з дочкою, чи здавати їй іспит, призначений на цей день, і координували наші подальші кроки, одночасно відслідковуючи інформацію про розвиток воєнних дій. Після того, як захопили аеропорт у Гостомелі (а це не дуже далеко від нас, бо живемо ми на Оболоні), після непростих спусків із малими онуками в укриття ми зрозуміли, що в Києві залишатися не можна”, – розповідає Людмила Опришко.
“Я не вірив у можливість повномасштабної війни, лише 23 лютого купив нарешті запасний ліхтарик – єдиний ‘стратегічний запас’. І вранці 24 лютого, пробігшись по аптеках, супермаркетах, я замислився: ‘А що ж тепер робити?’” – каже Євген Воробйов.
Після вагань в іншу частину України, подалі від бойових дій, поїхали Олександра Степанова, Наталя Буркот, Ольга Вдовенко, Олена Левок. Євген Воробйов та Олександр Бурмагін відправили у безпечні регіони свої родини, а самі залишилися у Києві. Швидко довелося виїжджати з рідного дому і Миколі Гринишаку – його родина жила у тій самій легендарній Чорнобаївці. Ситуація була тривожною і ніхто не знав, що далі, тому дехто все-таки вирішив поїхати за кордон і діяти звідти, з місця, де тобі нічого не загрожує. У німецькому Мюнстері опинилася Людмила Опришко, після місяця проживання на парковці за кордон виїхала Наталя Гарбі. Виїхала на деякий час і Ольга Вдовенко, однак незабаром повернулася.
“За два місяці перебування у Польщі я закріпила своє внутрішнє переконання про те, що я не емігрантка, що я зможу виїхати за кордон на постійне місце проживання тільки з примусу і що любов до України більша за страх. З початку травня я в Україні, і це є найбажанішим зараз”, – усміхається Ольга Вдовенко.
“Коли я переглянула перелік укриттів по Києву, засмутилася, бо виявилося, що не всі підвали в будинках придатні для сховищ, і почала звинувачувати нашу владу – ми ні до чого не готові. Одяглася, взяла рюкзак і пішла на парковку. Охоронець мене впустив і запропонував розташуватися у його кімнаті для охорони. На парковці я прожила рівно місяць, спала в машині, додому ходила прийняти душ і випрати одяг. Я була переконана, що це найнадійніше місце біля мого будинку”, – каже Наталя Гарбі.
У Києві залишилася Ірина Шаталова, бо не хотіла пережити це знову.
“Виїжджати з Києва не хотіла і принципово не збиралася – вже одного разу я тікала від війни. Заспокоювалася тим, що якщо вже президент залишився в місті, то столицю захищатимуть. У мене не було тривожного рюкзака. Від 2014 року я привчила себе обходитися мінімумом речей. Забороняла собі купувати побутові речі в квартиру, щоб ‘у разі чого’ не ламати голову над тим, куди це все подіти. От родинні фотографії я би хотіла зберегти, але вони вдома, на Луганщині. Єдина річ, яку я носила з собою, коли виходила чи виїжджала з квартири, – це вишиванка маминої роботи. Вона в мене з 2014 року, відколи ми чекаємо вдома на ЗСУ”, – каже Ірина.
А у Лесі Ганжі та Олександра Бурмагіна ввімкнувся інстинкт “Бийся!”. Вони обоє залишилися у Києві і почали шукати, як можуть стати на захист рідного міста.
“У мене не було сумнівів або вагань, було лише чітке розуміння, що Київ треба захищати за будь-яку ціну. Дорога із заходу в бік столиці була порожньою, 26-го з самого ранку ми в’їжджали до міста. Міст у Стоянці вже був підірваний, коли дісталися до об’їзної, то побачили 16-поверхівку, в яку за кілька годин до того влучила російська ракета. Жінки та діти були у безпеці, а чоловіки почали шукати можливості записатись у територіальну оборону. Київ був нашорошений, із пустими вулицями, але гудів як вулик. Кожен робив що міг для зміцнення обороноздатності. Всюди були блокпости, заміновані мости, через які можна було ходити тільки пішки, не працювало метро. З’явилося безліч волонтерських ініціатив: від підвозу військових до забезпечення їх та всіх, хто в принципі потребував допомоги, усім необхідним (їжа, вода, ліки, спорядження). Я писав у той час декілька постів про те, що це фортеця, яка активно готується до бою і яку ворог ніколи не зможе захопити. Важко словами передати відчуття того часу… черги у військкоматах, єдність усіх, кожен став близьким і готовим допомогти, щире обурення діями окупантів, яке потім переросло в лють. Українці дуже швидко, прямо на очах перетворювалися на націю воїнів та воїтельок”, – пригадує події річної давності Олександр Бурмагін.
“Вранці 24 лютого ми з дочкою під звуки вибухів пішли в військкомат займати чергу за зброєю. Стояли і намагалися встряти в оборонну тему, бо було гостре відчуття, що ворог дуже близько. Питання полягало лише в тому, як я зустріну ворога: зі зброєю в руках і в складі якогось військового формування, чи мені доведеться готувати пляшки з ‘коктейлем Молотова’ і шукати самостійно, де їх застосувати. Захищати Київ під керівництвом притомного командира видавалося мені більш привабливим і я намагалася потрапити в такий розклад”, – каже Леся Ганжа.
“Жодного разу в житті так швидко не опановувала нові галузі”
“24 лютого усі наші робочі активності призупинилися, і певний час я ніде не працювала. Пригадую, як мріяла про відпустку й перезавантаження – щоб нічого не робити і ні про що не думати. Тепер більш прискіпливо ставлюся до власних бажань”, – гірко іронізує Ірина Шаталова.
Шок минав. Треба було якось жити далі. Хтось зайняв себе одразу ж у перші години, інші не могли повернути собі відчуття безпеки тижнями і місяцями. Однак приблизно за місяць до Олександри Степанової вже посипалися дзвінки та повідомлення: “Я хочу працювати. Будемо щось робити? Що я можу зробити?”.
Сама Олександра, як і пасує директорці, дозволила собі перепочити зовсім коротко – і взялася до справи. Першочерговим завданням, яке визначила для себе, було забезпечити команду фінансовою підтримкою у перші критичні місяці. І їй це вдалося. “Про роботу я не забувала. Я розуміла, що мені потрібно щось комусь писати, виходити на зв’язок і щось робити, однак все відбувалося як у тумані. Перші листи донорам я почала писати вже через кілька днів, щоб вони розуміли, що ми є, що ми живі і що треба просто трішки часу, щоб оговтатися. Вже на початку березня я збирала команду в зумі, але про роботу було мало, найбільше було про людські історії. Я дивуюся, але моя гіпервідповідальність навіть під час війни не дала мені розслабитися. Я постійно думала про проєкти – як далі продовжувати працювати в таких умовах і, головне, – як не розгубити команду, як їх підтримати і що я можу зробити для кожного. Тому я свої зусилля зосередила на отриманні будь-якої допомоги від міжнародних організацій для переїзду членів команди і їхніх сімей”, – ділиться спогадами Олександра.
“Занурення в роботу дуже допомагає впоратися зі стресом від повномасштабної війни, від усього цього жаху і нелюдяності, але сльози є і будуть. Коли ти в колективі, це набагато легше, ти відволікаєшся, не зациклюєшся на якихось страхах. На парковці я працювала відразу, я ж бухгалтерка, а платежі треба проводити, бо всім потрібні кошти і ти не маєш права затримувати цей процес”, – каже Наталя Гарбі.
“Перші кілька тижнів були як у тумані. Ми постійно моніторили новини (навіть вночі прокидалися, щоб не пропустити важливого), напружено спостерігали за новинами з Херсону, в якому у нас батьки та всі близькі, ну і, звісно, сподівалися, що от з понеділка вже поїдемо додому. Навіть коли в новинах писали, що на другий чи третій день у Києві (на Берестейській) розбили колону російської техніки, зокрема і танк, ми чомусь були впевнені, що скоро додому. Десь після 10 березня ми змінили місце проживання з подобового на щомісячне, і тоді вже прийшло розуміння, що додому поки що ніхто не їде. Тоді й ми почали активно повертатися в роботу”, – каже Наталя Буркот.
І наприкінці березня – у квітні команда повернулася до проєктів і почала планувати нові.
“Зараз я щомісячно пишу звіт за результатами моніторингу дотримання цифрових прав людини в умовах війни. Це важливо для суспільства, бо всі права, які людина має офлайн, мають бути однаково захищені й онлайн. Знаєте, я виявила, що кількість порушень таких основоположних прав, як свобода вираження поглядів, захист персональних даних, права на доступ до інформації, з початку широкомасштабного вторгнення значно зросла. За рік війни мені довелося зануритися і професійно зростати в тих напрямах, які ніколи не були моїми. Я жодного разу в своєму професійному житті так швидко не опановувала нові галузі. Саме завдяки цьому темпу мені було ніколи депресувати і думати про щось погане”, – каже Ольга Вдовенко.
“Цифрову війну ми також виграємо, як і неодмінно переможемо в війні проти окупанта”, — впевнена Наталя.
У роботу над цим моніторингом включилася і Наталя Буркот. Вона відповідальна за ведення сайту і соцмереж організації, та навіть до повномасштабної війни проводила моніторинг порушень цифрових прав. “З 24 лютого, з огляду на ситуацію, ми лише змінили методологію проведення моніторингу. У цій війні ми боремося з ворогом і у цифровому вимірі”, – каже вона.
“Незважаючи на те, що я майже рік не живу в Україні, зв’язок із ППЛ не перервався. Я брала, беру і планую брати участь у проєктах ППЛ, хоч і не так активно, як раніше. Усі проєкти ППЛ спрямовані на те, щоб наблизити українське медійне середовище до європейських демократичних стандартів. Команда ППЛ дуже потужна і професійна, і, як на мене, вона стала ще потужнішою за цей рік війни”, – каже Людмила Опришко.
Робота кипить. З’явилися нові проєкти і переформатувалися розпочаті раніше, деякі стали на паузу, але ненадовго. Таким був проєкт щодо доступу до публічної інформації. У перші дні повномасштабного вторгнення розмовляти про важливість права на доступ видавалося недоречним. Однак тепер ця тема знову набуває важливості, навіть гостроти.
“Доступ, я вважаю, є дуже актуальною темою під час війни. Є багато запитів на те, як працювати з доступом у час війни. І ‘Платформа прав людини’ могла би стати ініціатором того, як змінилися правила під час війни. Мені дуже подобається, що ППЛ цю тему розробляє. У нас, як у громадян, є розуміння, що не ‘доступ – понад усе’, а що ‘доступ – це частина демократичних цінностей, які ми захищаємо’. Це інший кругозір і частина цеглинки того, за що ми боремося. Правила доступу до публічки на час війни мають бути змінені, але яким чином це має бути зроблено, як збалансувати інтереси усіх сторін – надати пріоритет національній безпеці, яка завжди виступає за закритість, чи позиції громадянського суспільства, яке чудово розуміє, що як тільки систему закривають, то процвітає корупція? – це ті ще питання”, – аргументує Леся Ганжа.
Команда не лише почала нові проєкти, а й посилилася організаційно. Її членами стали комунікаційниця Ірина Шаталова та асистентка керівниці Ірина Сарнавська.
“У ППЛ я відповідальна за комунікації та залучення нової аудиторії. Працюю над тим, щоб поширювати інформацію про наші події, проєкти та можливості. Для мене в роботі важливо відчувати причетність до результату, на який є суспільний запит. Сподіваюся, тут я зможу задовольнити це відчуття. А ще для мене важливою є атмосфера в колективі. І довіра. Так сталося, що невдовзі після приєднання до команди мене, як то кажуть, ‘накрило’ – та так, що я ладна була покинути все й заховатися від усіх. Саша тоді з розумінням до мене поставилася, підтримала і підбадьорила. Вона повірила в мене, а я – у свої сили рухатися вперед”, – каже Ірина Шаталова.
“Моя місія в ППЛ – бути правою рукою і лівою ногою керівниці. Я тут для того, щоб допомогти команді, розвивати свої професійні навички і здобувати досвід, реалізовувати себе як професійно, так і особистісно”, – усміхається Ірина Сарнавська.
“Кожен має стояти і тримати тих, хто поруч”
Долати стрес від війни команді ППЛ допомагає робота і допомога ЗСУ. Жоден із нас не відсторонився від війни ні психологічно, ні у своїх діях.
“Перші кілька днів був просто ступор. Гортали стрічку новин і жахалися подіям на Київщині та в усій Україні. Згодом морально допомагало те, що місцева громада дуже об’єдналася в біді. Ми щодня збиралися на території церкви і в кожного були свої обов’язки. Сортували допомогу, яку несли і везли звідусіль, готували їжу, розміщували переселенців та багато чого іншого. Це дуже рятувало від страшних думок”, – каже Олена Левок.
Наталя Гарбі допомагала місцевій теробороні, Ірина Сарнавська – ЗСУ і нужденним, Ірина Шаталова та Наталя Буркот плели маскувальні сітки. Абсолютно кожен донатив і донатить на ЗСУ, підтримуючи знайомих і рідних, або великі фонди, варті довіри, або збори, які трапляються у стрічці фейсбука.
“Напевно, як і в усіх, у мене бувають ‘емоційні гойдалки’ та страх, що все це може бути надовго, але я навчилася швидко справлятися з такими думками. До речі, чим більше роботи, тим менше часу на ‘гойдалки’”, – каже Наталія Буркот.
Ольга Вдовенко стала волонтеркою ГО “Юридичний штаб” та надає безкоштовні юридичні консультації щодо перетину державного кордону та щодо мобілізації. Окрім цього, як адвокатка, надавала юридичну допомогу військовим та їхнім родинам у питаннях, які стосуються військової служби, мобілізації, пошуку безвісти зниклих і фінансового забезпечення. За самовіддану працю нагороджена грамотою від ГО “Юридична сотня”.
“Весь час мене переслідує думка, що я роблю замало. Кошти на ЗСУ відправляю регулярно, але також використовую кожну можливість щось робити руками. Коли три місяці жила у Вінниці, я плела сітки, купувала амуніцію, збирала кошти і закуповувала необхідне для постраждалих сімей, які теж жили на той момент там. Зараз я навіть перевела кішку на корм у баночках, а не в пакетиках, щоб ці баночки використовувати для виготовлення окопних свічок. Намагаюся будь-який захід перетворити на збір грошей для наших воїнів. Але не можу заспокоїтися, що це лише крапелька в бурхливому океані”, – зітхає Олександра Степанова.
Олександр Бурмагін пішов захищати Київщину зі зброєю в руках, брав участь у боях за Ірпінь і Гостомель. Однак потім повернувся до роботи у Нацраді. “Як і у багатьох українців, мабуть, життя моє складається з роботи та волонтерства. Після того, як ворог втік із-під Києва, багато хлопців зі ‘Свободи’ пішли воювати далі у складі Нацгвардії. Я постійно з ними на зв’язку і намагаюся допомагати в їхніх запитах. Старлінки, рації, приціли, лопати та багато чого іншого за підтримки друзів, колег і небайдужих людей вдається їм надати. Як інакше? Вони постійно в найгарячіших точках цієї війни. Влітку були на Рубіжне – Лисичанськ – Сєвєродонецьк. Зараз уже котрий місяць воюють під Бахмутом. Крім того, серед родичів, друзів багато хто зі зброєю в руках. Тил має бути надійною опорою наших захисників і захисниць. Це теж одна з важливих складових нашої спільної, майбутньої Перемоги”, – каже Олександр Бурмагін.
А Леся Ганжа досі в строю. Вона воює у складі 130 бригади ТрО, спершу була на Київщині, потім брала участь у звільненні Харківщини, зараз – переважно на Донеччині.
“Ті, хто в армії, мають займатися армією. Не весь народ має бути в армії, бо це буде катастрофа. Але ніхто не знає, скільки триватиме війна. Я маю запас міцності, бо чудово розумію, як час робить роботу. І трупи ворогів пропливуть по ріці. Я це вже бачила. Але не варто розраховувати лише на це в умовах військових дій. Треба діяти, щодня робити свій внесок у Перемогу”, – каже Леся Ганжа.
“Щоб після Перемоги було до кого повертатися”
А ще ми усі мріємо про Перемогу. Нишком уявляємо, якою вона буде і як ми будемо святкувати. Людмила Опришко, як в юності, мріє про побачення зі своїм чоловіком і хоче побути в його обіймах. Наталя Буркот мріє про море. І навіть наша невгамовна директорка Олександра Степанова під великим секретом повідомила, що після Перемоги дозволить собі відпустку на цілих два тижні (ми її добре знаємо, тому це неабищо, а шок-контент!).
“Я про емоційну відпустку – коли я не буду намагатися вгадати дату наступного обстрілу, коли я не буду думати, що щось давно не було тривоги – підозріло, коли я зможу поїхати в гори чи за кордон, не думаючи про прильоти в Київ і що рідні в Херсоні. Коли я, нарешті, дозволю собі отримувати задоволення”, – каже Олександра.
Але ми всі точно впевнені, що Перемога буде.
“Дуже хочеться, щоб якнайшвидше закінчилася війна. Звичайно, вірю в Перемогу. І я дуже чекаю, що вона вже буде цього року. Я прожив цей рік війни і далі хочу, щоб ми продовжували захищати та розвивати права людини в Україні, яка перемогла агресора, і продовжує розвиватися як демократична країна”, – каже Микола Гринишак.
“Щиро вірю, що 2023 рік стане переможним! Що ми нарешті зможемо знову дихати на повні груди, згадаємо, як це – насолоджуватися життям, сміятися від душі, плакати від щастя! Заради цього просто не дозволяю собі опускати руки! Коли на душі стає дуже важко – завжди перед очима хлопці ТАМ, на передовій.. в окопах, у болоті, під снігом, без нормального сну та домашньої їжі… І ти розумієш, що не маєш права на ниття! Заради них, заради себе, заради України! Тому встаєш, витираєш сльози і ‘лупашиш’ далі! Бо все буде Україна!” – каже Олена Левок.
“Перемога буде за нами, бо ми дуже мужня, розумна, красива нація. І ми в це віримо”, — впевнена Наталя Гарбі.
Чи не найбільше чекає Перемоги Ірина Шаталова, але в її очікуваннях є нотка гіркоти. “Я прожила цей рік війни. Ще один. Дев’ятий… Чи вірю я в Перемогу? Я вірю в те, як щиро й безмежно зрадію, коли нарешті зможу повернутися додому – на звільнену Луганщину. Чекаючи цього вже дев’ять років, я просто хочу, щоб мені було до кого туди повертатися”, – каже Ірина.
Впевнено дивиться у майбутнє Ольга Вдовенко: “Я прожила цей рік зі святою вірою в нашу Перемогу і жодного разу не засумнівалася у цьому. Я не дозволяю собі гойдатися на емоційних гойдалках, намагаюся постійно тримати себе в руках, бувають моменти втоми, але робота не дає мені розклеїтись. Знаю, що ще буде важко, але безмежно хочу жити в країні, яка перемогла і яка відродилася!”
Не сумнівається в Перемозі й Олександр Бурмагін. Хоча і наголошує, що просто мріяти про це – замало.
“Перемога буде обов’язково. Я в цьому не маю жодного сумніву, як колись і не мав сумніву, що Київ вистоїть. Питання тільки в часі і тому, скільки ми втратимо безцінних життів. Це, зі свого боку, залежить від багатьох факторів, починаючи від швидкості й обсягів військової допомоги до рівня ‘упоротості’ окупантів. Останні, поки що, за повної мовчазної згоди власного хворого суспільства, готові вбивати десятки тисяч своїх солдат заради взяття невеликих населених пунктів… А Україна й українці будуть битися, і ми обов’язково переможемо. І тільки після того я буду думати про відпочинок. Нині забагато завдань, кожен має стояти і тримати тих, хто поруч. Зрозуміло, що важко, і накопичується стрес і втома, але у цій війні з цим споконвічним ворогом Перемога є питанням існування нації та життя кожного”, – каже Олександр Бурмагін.
“Світло обов’язково переможе темряву!”, — впевнений Олександр
І ми віримо. І діємо. І переможемо. Усі разом.
Спогади збирала Світлана Чернецька
Залишити свій коментар