1-Свобода слова в Інтернеті

 

Міжнародні та національні стандарти свободи слова в Інтернеті

Які міжнародні стандарти регулюють поширення інформації у мережі Інтернет?

 

Провідним міжнародним документом, в кому викладено основні принципи поширення інформації, є Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (далі по тексту – Європейська Конвенція, ЄКПЛ). Стаття 10 ЄКПЛ гарантує право на свободу вираження, яке однаковою мірою поширюється на будь-яку особу: журналіста, засіб масової інформації, митця, науковця, та й зрештою, на будь-яку особу, яка хоче повідомити чи отримати інформацію. Ця свобода застосовується як до традиційних каналів передачі повідомлень (преса, радіо, телебачення тощо), так і до поширення інформації в мережі Інтернет.

 

Право на свободу слова включає:

• — право дотримуватись своїх поглядів;
• — право одержувати та передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

 

Водночас, зазначене право не є абсолютним. Інколи, для його реалізації необхідно отримати дозвіл. Так, дозволяється вводити ліцензування щодо діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

 

Право на свободу вираження пов’язане із обов’язками та відповідальністю. А тому воно може обмежуватись за умови дотримання низки вимог, встановлених частиною 2 статті 10 ЄКПЛ. Такі обмеження повинні бути:

• •встановлені законом (який повинен відповідати критеріям ясності та передбачуваності; бути оприлюдненим та доступним для ознайомлення);
• •вводитись лише для досягнення легітимної мети, яка визначена § 2 статті 10 Конвенції.  З іншою метою вводити обмеження заборонено.
• • бути необхідними в демократичному суспільстві, а саме:
• — для їх введення повинна існувати нагальна суспільна потреба (оцінюються контекст, суспільний інтерес, статус особи та її вплив тощо);
• — обмеження повинно бути пропорційним законній меті (необхідно знайти відповідний баланс між правом, на захист якого спрямоване обмеження, та правом на свободу вираження);
• — мотиви введення обмежень повинні бути відповідними і достатніми.

 

Краще зрозуміти значення наведених стандартів можна шляхом вивчення практики Європейського Суду з прав людини. Поширення повідомлень в Інтернеті було предметом розгляду, зокрема, у справі «Редакція газети «Правое дело» і Штекель проти України». В ній піднімались питання стосовно того, чи може Інтернет слугувати джерелом інформації для журналістів, чи мають держави позитивні обов’язки створити законодавчу базу, яка б захищала свободу вираження поглядів у цій мережі. Суттєвий вплив на свободу слова в Інтернеті мали рішення ЄСПЛ у справах «Ahmet Yildirim проти Туреччини» (питання доступу до Інтернету); «Delfi AS v. Estonia» (оприлюднення коментарів під статтею на сайті), «Węgrzynowski and Smolczewski проти Польщі» (доступ до публічних Інтернет-архівів) та інші.

 

Важливе значення для розуміння стандартів поширення інформації у Всесвітній мережі мають і документи, прийняті ООН, Радою Європи, ОБСЄ та іншими міжнародними організаціями.

 

Зокрема, в резолюції Ради ООН з прав людини «Про сприяння, захист та здійснення прав людини в Інтернеті» від 5 липня 2012 року сформульовано дуже важливий принцип, відповідно до якого «права, які людина має офлайн, мають однаковою мірою бути захищені онлайн, зокрема, свобода вираження поглядів, яка застосовується незалежно від кордонів та щодо будь-яких обраних особою ЗМІ, відповідно до статті 19 Загальної декларації прав людини та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права».

 

В цій резолюції визнається відкритий і глобальний характер Інтернету і міститься заклик до держав сприяти та полегшувати доступ до мережі.

 

16 квітня 2014 року Комітетом Міністрів Ради Європи ухвалено рекомендацію CM/Rec(2014)6 щодо посібника з прав людини для Інтернет-користувачів. В ньому даються пояснення щодо прав користувачів в Інтернеті, їх можливих обмежень та доступних засобів правового захисту. Основоположним принципом є положення про те, що права людини та основоположні свободи повинні однаковою мірою забезпечуватися в офлайні та онлайні.

 

Коротко основні міжнародні стандарти поширення інформації в мережі Інтернет можна викласти наступним чином:

• • Доступ і недискримінація;
• • Свобода вираження поглядів і інформації;
• • Зібрання, об’єднання та участь;
• • Приватне життя, право на анонімність, захист даних;
• • Освіта і грамотність, свобода науки;
• • Діти і молодь;
• • Ефективні засоби правового захисту.

 

Детальніше про зміст кожного з наведених стандартів ви можете дізнатись, перейшовши до тексту посібника за вищенаведеним посиланням.

 

Які стандарти поширення інформації в мережі Інтернет існують в законодавстві України?

 

В Україні Інтернет не має окремого правового регулювання (спеціального закону).

 

Поширення інформації у «Всесвітній павутині» регулюється загальними правовими актами, серед яких можна виділити відповідні норми Конституції України, Цивільного кодексу України, Законів України «Про телекомунікації», «Про авторське право і суміжні права», «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в України, «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформаційні агентства», «Про захист персональних даних», «Про доступ до публічної інформації» та інші.

 

Стаття 15 Конституції України забороняє цензуру,50-та – забезпечує право кожного на вільний доступ до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту, а 34 – гарантує кожному право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань.

 

Важливим є те, що стаття 34 Основного закону надає право кожному (а не тільки журналісту чи іншому працівникові ЗМІ) вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Вона також забезпечує вільний вибір форми отримання інформації: усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір.

 

Водночас, Конституція України передбачає і можливість обмеження права на свободу слова на підставі закону в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. На відміну від статті 10 ЄКПЛ вона не містить такої підстави для обмеження права на свободу висловлювання, як необхідність в демократичному суспільстві. Проте, цей недолік компенсується тим, що в Україні норми Європейської Конвенції з прав людини та основоположних свобод вважаються частиною національного законодавства України (див. статтю 9 Конституції України) та діє Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», стаття 17 якого передбачає, що національні суди при розгляді справ застосовують ЄКПЛ як джерело права.

 

Стаття 302 Цивільного кодексу України також надає право кожній фізичній особі вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Таке ж право за законодавством України мають і юридичні особи (див. статтю 94 ЦК України).

 

Низку важливих гарантів права на свободу слова містить і Закон України  «Про інформацію». Зокрема, частина 1 статті 5 цього нормативно-правового акту крім права на вільне одержання, використання та поширення інформації, гарантує право на її зберігання та захист, а стаття 7 – забезпечує рівні права та можливості доступу до інформації і забороняє обмежувати право особи на обрання форми і джерел інформації, за винятком випадків, передбачених законом.

 

Закон «Про доступ до публічної інформації» передбачає, що публічна інформація є відкритою, крім випадків встановлених законом (див. статтю 1 Закону), а право на доступ до публічної інформації гарантується обов’язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом (див. статтю 3 Закону). Крім того, він встановлює обов’язок органів влади та інших розпорядників оприлюднювати публічну інформацію в мережі Інтернет (див. частину 2 статті 15 Закону).

 

Про застосування наведених приписів законів та про гарантії, які містяться в низці інших нормативно-правових актів України, ми поговоримо в інших розділах цього посібника.

Визначення Інтернету. Роль інтернет-посередників в реалізації права на свободу слова

 

Що таке «Інтернет» за законодавством України?

 

Поширення інформації в мережі Інтернет частково регулює Закон України ««Про телекомунікації». Стаття 1 цього Закону містить наступні визначення:

 

Інтернет — всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно зв’язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами.

адреса мережі Інтернет — визначений чинними в Інтернеті міжнародними стандартами цифровий та/або символьний ідентифікатор доменних імен в ієрархічній системі доменних назв;

адресний простір мережі Інтернет — сукупність адрес мережі Інтернет.

 

Крім того, Закон України «Про авторське право і суміжні права» містить визначення понять: «веб-сайт», «веб-сторінка», «гіперпосилання», «електронна цифрова інформація» тощо. Зокрема, стаття 1 зазначеного Закону передбачає, що:

веб-сайт – це сукупність даних, електронної (цифрової) інформації, інших об’єктів авторського права і (або) суміжних прав тощо, пов’язаних між собою і структурованих у межах адреси веб-сайту і (або) облікового запису власника цього веб-сайту, доступ до яких здійснюється через адресу мережі Інтернет, що може складатися з доменного імені, записів про каталоги або виклики і (або) числової адреси за Інтернет-протоколом;

веб-сторінка – це складова частина веб-сайту, що може містити дані, електронну (цифрову) інформацію, інші об’єкти авторського права і (або) суміжних прав тощо.

Хто несе відповідальність за поширення інформації в мережі Інтернет?

 

Особливу актуальність в правозастосовній практиці термінологія відіграє під час укладання договорів, їх виконання і звичайно ж, у випадку вирішення спорів.

 

Верховний Суд України надав наступні роз’яснення щодо визначення належних відповідачів у справах, пов’язаних із поширенням недостовірної інформації в мережі Інтернет:

 

«Належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві.

 

Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта — вільним, належним відповідачем є  власник веб-сайта, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.

Дані про власника веб-сайта можуть бути витребувані відповідно до положень ЦПК в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет» (див. пункт 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи»).

Хто адмініструє адресний простір мережі Інтернет в Україні?

 

Закон України «Про телекомунікації в статті 56 визначає зміст та мету адміністрування адресного простору українського сегмента мережі Інтернет, і передбачає, що адміністрування адресного простору мережі Інтернет у домені.UA здійснюється недержавною організацією, яка утворюється самоврядними організаціями операторів/провайдерів Інтернет та зареєстрована відповідно до міжнародних вимог.

22 липня 2003 року Кабінет Міністрів України прийняв розпорядження № 447-р «Про адміністрування домену «.UA», в пункті 1 якого підтримав пропозицію Держкомзв’язку, СБУ та учасників ринку Інтернет в Україні щодо створення об’єднання підприємств «Український мережевий інформаційний центр» з метою управління адресним простором українського сегмента мережі Інтернет, обслуговування та адміністрування системного реєстру і системи доменних імен домену верхнього рівня «.UA».

 

Наразі в Україні уповноваженою організацією з адміністрування адресного простору українського сегмента мережі Інтернет є Об’єднання підприємств “Український мережевий інформаційний центр” (UANIC) (http://uanic.net/). В свою чергу зазначене об’єднання створило консорціум «Український центр підтримки номерів і адрес» (Центр Компетенції, http://web-fix.org/), який надає численні послуги, пов’язані із фіксацією поширення тієї чи іншої інформації у Всесвітній мережі».

Хто такі Інтернет-посередники і яка їх роль в поширенні інформації

 

У поширенні інформації в мережі Інтернет важливу роль відіграють не лише ті, хто продукує контент, але й численні Інтернет-посередники. Останні полегшують взаємодію між фізичними та/або юридичними особами, виконуючи різні функції та надаючи послуги.

 

До Інтернет-посередників відносяться реєстратори доменного імені (особи, які реєструють доменне ім’я, забезпечуючи можливість легко та зручно потрапити на сайт); хостинг-провайдери (компанії, які здійснюють розміщення обладнання, даних та веб-сайтів на своїх технічних майданчиках (хостинг), Інтернет-провайдери (організації, які надають послуги з передачі повідомлень та доступу до них за допомогою певних інформаційних каналів). Крім того, в ролі Інтернет-посередників виступають інформаційно-пошукові системи та соціальні медіа, деякі платіжні системи та сайти, через які здійснюється електронна комерція тощо.

 

Внаслідок розвитку мережевих технологій роль Інтернет-посередників у нашому суспільному житті зростає. Саме тому 7 березня 2018 року Комітет Міністрів Ради Європи ухвалив «Рекомендації CM/Rec(2018)2 Комітету Міністрів державам-членам про роль та обов’язки Інтернет-посередників». З неофіційним перекладом цих Рекомендацій можна ознайомитись на офіційному веб-сайті Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення за посиланням: https://www.nrada.gov.ua/wp-content/uploads/2018/03/media-pluralism-and-media-ownership_sajt-UKR.pdf).

 

В зазначених Рекомендаціях Комітет Міністрів Ради Європи звернув увагу на те, що посередники можуть виконувати декілька функцій паралельно. Умовно їх можна поділити на два типи. Перший – це Інтернет-посередники, які схожі на традиційні ЗМІ. Вони можуть модерувати та оцінювати зміст інформації і в такий спосіб здійснювати контроль за нею та впливати на доступ користувачів до тих чи інших повідомлень. Другий тип – це посередники, схожі на видавців. Крім того, посередницькі послуги також можуть надавати і традиційні ЗМІ. Зокрема, шляхом поширення контенту, створеного іншими користувачами на їх інтернет-платформах.

 

Отже, з’явилось чимало гравців, які мають можливість здійснювати контроль за потоком інформації у сучасному світі. Вони можуть впливати на поширення певних повідомлень та на доступ споживача до тієї чи іншої інформації. Зважаючи на це, існує нагальна потреба у приведення їх діяльності у відповідність до норм Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, рекомендацій Ради Європи та інших міжнародних документів.

 

В додатку до зазначених Рекомендацій сформульовано Керівні принципи для держав стосовно дій, що мають бути вжиті щодо Інтернет-посередників, з належним врахуванням їх ролей і обов’язків.

 

Зокрема, звертається увага на необхідність дотримання наступних умов:

 

• Будь-який запит, вимога чи інші дії державних органів, адресовані Інтернет-посередникам для обмеження доступу (включаючи блокування або видалення вмісту), або будь-які інші заходи, які можуть призвести до обмеження права на свободу вираження поглядів, повинні бути встановлені законом, переслідувати одну із законних цілей, передбачених статтею 10 Європейської Конвенції, бути необхідними в демократичному суспільстві та пропорційними очікуваній меті.

 

• Органи державної влади, вимагаючи від посередників обмеження доступу до контенту, повинні отримати розпорядження судового органу або іншого незалежного адміністративного органу, рішення якого підлягають судовому перегляду.

 

• Органи державної влади не повинні прямо чи опосередковано нав’язувати посередникам загальний обов’язок контролю за контентом, до якого вони усього лиш надають доступ або ж передають, або зберігають, автоматизованими чи іншими засобами.

 

• Держави повинні забезпечити закріплення, у законодавстві та на практиці, що посередники не несуть відповідальності за сторонній контент, до якого вони просто надають доступ або ж передають чи зберігають.

 

Таким чином, держави – члени Ради Європи, в тому числі й Україна, зобов’язані забезпечити дотримання зазначених Керівних принципів. А це означає, що українські органи влади не повинні вимагати блокування доступу до того чи іншого контенту в Інтернеті, якщо не існує закону, який би надавав їм відповідні повноваження. Іншим важливим стандартом є те, що рішення про блокування інформації в мережі повинні прийматись лише судами чи іншими незалежними органами, акти яких можуть оскаржуватись в судовому порядку. Очевидно, що до таких органів не відноситься слідчий, прокурор тощо.

 

Окремо слід наголосити, що на Інтернет-посередників не дозволяється покладати обов’язки контролювати контент та фільтрувати його. Їх не повинні притягати до відповідальності за зміст контенту, до якого вони лише надали доступ чи поширили.

 

Зазначені Керівні принципи необхідно враховувати під час підготовки та ухвалення законопроектів. В свою чергу, суспільство також повинно слідкувати і контролювати дотримання наведених стандартів органами влади.

Статус Інтернет-ЗМІ

 

Загальним нормативно-правовим актом, який регулює діяльність усіх без виключення засобів масової інформації та журналістів є Закон України «Про інформацію» в редакції від 13.01.2011 року з наступними змінами та доповненнями. Цей закон має розділ ІІІ, присвячений діяльності журналістів, засобів масової інформації та їх працівників.

 

Стаття 22 цього Закону дає визначення таких понять, як «масова інформація» та «засіб масової інформації». Зокрема, масовою інформацією вважається інформація, що поширюється з метою її доведення до необмеженого кола осіб, а засобами масової інформації — засоби, які призначені для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації.

 

Крім того, в Україні існує низка спеціальних законів, які регулюють діяльність окремих видів медіа. Це, зокрема, Закони України «Про телебачення і радіомовлення», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про інформаційні агентства». Телебачення, радіо та пресу зазвичай називають традиційними засобами масової інформації.

 

Проте, розвиток інформаційно-комунікаційних технологій створив умови для появи нових медіа – Інтернет-ЗМІ. Останні стрімко розвиваються та набувають популярності, розширюється коло їх читачів.

 

Поширення інформації в Інтернеті має свою специфіку. Воно характеризується значною  швидкістю передачі повідомлень, охопленням широкої аудиторії, яка не обмежується кордонами міста/району/ країни, можливістю тривалого зберігання інформації та отримання доступу до неї протягом значного періоду тощо. Ці особливості інтернет-комунікацій мають не лише переваги, але й несуть у собі низку ризиків, які необхідно враховувати. Зважаючи на це, Європейський Суд з прав людини наголошував, що на державах лежить позитивний обов’язок ухвалювати такі закони, які повинні забезпечити дотримання прав людини, в тому числі і в Інтернеті (див. рішення у справі «Редакція газети «Правое дело» і Штекель проти України»).

 

Водночас, діяльність Інтернет-ЗМІ в Україні чітко не врегульована. Незважаючи на те, що в нашій країні постійно працюють численні Інтернет-видання (зокрема такі як «Українська правда», «Детектор медіа», «LB.ua» та багато інших), вимоги до їх діяльності не встановлено жодним спеціальним законом. Всі вони зазвичай керуються загальними правовими нормами, що регулюють збір та поширення інформації в Україні. Це приписи Цивільного кодексу України, Законів України «Про інформацію», «Про телекомунікації» тощо.

 

Важливо зазначити, що такий ліберальний правовий режим створює умови для широкого розповсюдження Інтернет видань. Адже для їх створення та діяльності не вимагається жодної державної реєстрації.

 

Але, з іншого боку, на практиці час від часу виникають і певні труднощі, пов’язані із невизначеністю правового статусу таких медіа. Зокрема, творчі працівники цих видань, які збирають, обробляють та поширюють інформацію в інтересах громади, не завжди можуть підтвердити свій статус журналіста та захистити свої професійні права, про що детальніше ми розповімо нижче. Інколи виникають складнощі з визначенням особи, відповідальної за поширення недостовірної інформації тощо.

 

Відсутність спеціального закону не дозволяє чітко ідентифікувати Інтернет-видання. Адже очевидним є те, що далеко не кожен веб-сайт має ознаки засобу масової інформації. Визначення веб-сайту та веб-сторінки[1], які містяться наразі лише в Законі України «Про авторське право і суміжні права», також не допомагають вирішенню зазначеної проблеми і не сприяють відділенню медіа від інших веб-сайтів (зокрема, сайтів органів влади, а також підприємств, організацій, які не виконують функцій ЗМІ).

 

Водночас, надто широке визначення засобів масової інформації, як засобів, призначених для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації (див. частину 2 статті 22 Закону України «Про інформацію») створило підґрунтя для того, щоб будь-який веб-сайт міг вважати себе засобом масової інформації. Адже на кожному таких веб-ресурсів зберігається та поширюється аудіовізуальна інформація[2], тобто повідомлення про події, факти, явища, процеси, відомості про осіб, а також відповідні коментарі (думки), що передаються за допомогою зображень, звуків, які сприймаються зоровими та слуховими рецепторами людини.  До того ж текстова інформація, оприлюднена на сайтах, подібна до друкованих повідомлень.

 

За таких умов ми вимушені констатувати, що повної правової визначеності в цьому питанні наразі не існує. Це дає можливість кожному трактувати норми законів на свій розсуд. Відповідно, на наш погляд, назріла практична потреба у законодавчому врегулюванні правового статусу Інтернет-ЗМІ, що дало б можливість врахувати особливості їх діяльності в цифровому середовищі.

 

Професійна спільнота ідентифікує Інтернет-видання зазвичай через низку критеріїв та професійних стандартів. Важливе значення в цьому контексті мають Рекомендації Комітету міністрів державам-учасницям CM/Rec(2011)7 про нове визначення медіа (див. додаток № 1 до цього посібника), ухвалені 21 вересня 2011 року. В додатку до цих Рекомендацій виписано Критерії визначення належності до медіа та методичні рекомендації щодо зваженої та диференційованої відповіді.

 

Зокрема, веб-сайти можна віднести до медіа у випадку, коли вони дотримуються таких критеріїв та показників у своїй роботі:

1. Мають намір діяти як медіа. Це означає, що вони самостійно позначають себе як медіа (відповідне маркування, бренудвання, проголошення мети діяти як ЗМІ тощо), мають типові для медіа методи роботи, приймають на себе зобов’язання дотримуватись професійних стандартів медіа та здійснюють практичну підготовку до виконання функцій засобу масової інформації
2. Мають мету та основоположні цілі медіа. Тобто, вони здійснюють виробництво, узагальнення або поширення медіа контенту, його періодичну зміну та оновлення, забезпечують масштабну інтерактивну діяльність. Такий веб-ресурс повинен сприяти пожвавленню та забезпеченню простору для публічних дебатів та політичного діалогу, здійснювати формування та вплив на громадську думку, пропагувати цінності, сприяти перевіркам та підвищенню прозорості й підзвітності тощо або найчастіше – поєднувати усе зазначене вище.
3. Здійснюють редакційний контроль. Тут враховується наявність редакційної політики та редакційного процесу, наявність модерації та редакційної колегії.
4. Дотримуються професійних стандартів. Насамперед, такі медіа повинні взяти на себе зобов’язання дотримуватись професійних стандартів в роботі, визначити порядок їх дотримання та порядок розгляду скарг (зокрема, шляхом прийняття кодексів професійної етики). Важливо, коли вони долучаються до захисту прерогатив, прав та привілеїв, які можуть обстоюватися медіа або журналістами, та які повинні мати відповідне законодавче забезпечення. Зокрема, це стосується захисту джерел; вільного спілкування та захисту від вилучення журналістських матеріалів; свободи пересування та доступу до інформації; право на акредитацію; захист від порушення вимог законодавства про дискредитацію та дифамацію.
5. Охоплення аудиторії та поширення. Зазвичай медіа намагаються охопити велику кількість громадян. Засоби масової інформації традиційно визначалися як опосередковане публічне спілкування, спрямоване на велику аудиторію та відкрите для всіх. Якщо охоплення та поширення невеликі, послугу не слід вважати медіа. Однак, це слід розглядати з урахуванням розміру ринку, потенційної аудиторії, бази користувачів, а також – потенційного впливу.
6. Очікування громадян. Громадяни як правило чекають, що медіа є та будуть на місці, коли громадяни забажають звернути на них свою увагу. Не беручи до уваги перерви в роботі або тимчасове зупинення, медіа послуги вважаються неперервними та широкодоступними. Крім того, щоб мати змогу виконувати свою роль та досягати мети, медіа повинні заробити довіру населення. Формування професійних та етичних стандартів великою мірою відображає очікування людей. Також є очікування стосовно прозорості та відповідальності.

 

Детальніше про зміст наведених критеріїв та про стандарти, що поширюються на нові медіа, можна прочитати у вище зазначених Рекомендаціях (додаток № 1).

 

Повертаючись до українських реалій, варто зазначити, що відсутність визначеності в регулюванні діяльності Інтернет-ЗМІ негативно впливає на вирішення низки практичних питань. Зокрема, у випадку протиправного перешкоджання законній професійній діяльності журналіста, що працює в інтернет-виданні, чи вчиненні проти нього інших кримінально караних діянь, можуть виникати серйозні проблеми. Найчастіше, такі журналісти не визнаються потерпілими у кримінальних провадженнях, пов’язаних із вчиненням діянь, передбачених статтями 171, 345-1, 347-1, 348-1, 349-1 Кримінального кодексу України , оскільки не можуть належним чином підтвердити свій професійний статус. Це пов’язано із тим, що на законодавчому рівні Інтернет-видання не визнані як засоби масової інформації, тому їх працівників з формально-правової точки зору не вважають журналістами.

 

Крім того, працівники таких медіа не завжди можуть скористатись своїм правом на захист журналістських джерел. Так, пункт 6 частини 2 статті 65 Кримінального кодексу України забороняє допитувати журналіста, як свідка, щодо відомостей, які містять конфіденційну інформацію професійного характеру, надану за умови нерозголошення авторства або джерела інформації. Проте, працівники Інтернет-видань, які не можуть підтвердити свій статус журналіста, не можуть розраховувати і на захист своїх джерел.

 

Єдиним виходом для журналістів, які працюють в таких медіа, є членство в професійній чи творчій спілці журналістів та отримання відповідного посвідчення[3].

 

Що ж стосується веб-сайтів традиційних ЗМІ (газет, журналів, теле- чи радіокомпаній), то варто зазначити, що вони вважаються невід’ємною складовою такого ЗМІ. Тому, якщо на такому сайті буде поширено недостовірну інформацію, яка принижує честь, гідність, ділову репутацію, відповідальність за це буде нести засіб масової інформації, який зареєстровано у встановленому законом порядку[4]. Відсутні проблеми і з підтвердженням професійного статусу журналістів, які працюють в таких медіа.

Журналіст Інтернет-ЗМІ

 

Першим питанням, яке до сьогодні виникає в практичній діяльності журналістів в Україні є підтвердження власне статусу журналіста, який, в свою чергу, дає можливість користуватися спеціальними гарантіями, встановленими в законодавстві для творчих працівників ЗМІ. Ця проблема особливо актуальна для представників інтернет-видань будь-якого рівня. Найчастіше їм закидають те, що вони не є «зареєстрованим ЗМІ», «не мають свідоцтва про реєстрацію, як ЗМІ» і т.і. Після таких заяв, зазвичай, мають місце не допуск на відкриті заходи органів влади та/або місцевого самоврядування, виборчі дільниці тощо. Також, вирішення питання «журналіст», не «журналіст» важливе для застосування статей 171, 345-1, 347-1, 348-1 Кримінального кодексу України, які передбачають відповідальність за перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та агресію по відношенню до них або членів їх родин.

 

В декількох профільних законах, які регулюють діяльність «традиційних ЗМІ», зокрема, «Про пресу», «Про інформаційні агентства» — містяться визначення того, хто є журналістом. Проте, більш загальним, таким, що підлягає застосуванню до всіх видів ЗМІ, є дефініція із Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів».

 

В статті 1 названого Закону зазначено, що «журналіст» — це творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації для засобів масової інформації, виконує редакційно-посадові службові обов’язки в засобі масової інформації (в штаті або на позаштатних засадах) відповідно до професійних назв посад (роботи) журналіста, які зазначаються в Державному класифікаторі професій України.

 

У цьому визначенні є декілька речей, на які слід звернути увагу. Перше — людина може працювати, як в штаті так і на позаштатних засадах (на підставі цивільно-правових договорів). Друге — бажано аби назви посад збігались з тими, які містяться в державному класифікаторі. Третє — у визначенні немає прив’язки статусу журналіста до необхідності мати редакційне посвідчення. Головне — це виконувати таку роботу, як збір, обробка і створення інформації для засобів масової інформації.

 

Зазначений підхід, заснований на тому, що статус журналіста залежить не від формальних ознак або наявності певних документів, а від роду діяльності людини, повністю узгоджується із баченням Ради Європи того, хто вважається журналістом. Так, в Рекомендації Комітету Міністрів РЄ № (2000) 7 «Про право журналістів не розкривати свої джерела інформації» міститься наступне визначення – «Журналіст» – будь-яка фізична або юридична особа, яка регулярно або професійно задіяна в зборі та публічному поширенні інформації через будь-які засоби масової інформації. При цьому «Інформація» – будь-яка констатація факту, думки або ідеї у формі тексту, звуку та/або зображення.

 

Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» містить наступне визначення:

«Журналістом редакції друкованого засобу масової інформації відповідно до цього Закону є творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації для друкованого засобу масової інформації та діє на підставі трудових чи інших договірних відносин з його редакцією або займається такою діяльністю за її уповноваженням, що підтверджується редакційним посвідченням чи іншим документом, виданим йому редакцією цього друкованого засобу масової інформації.

 

Професійна належність журналіста може підтверджуватися документом, виданим професійним об’єднанням журналістів» /стаття 25 Закону/.

 

Для цілей Кримінального кодексу України використовуються наступні поняття, викладені у Примітці до статті 345-1 КК:

«Під професійною діяльністю журналіста у цій статті та статтях 171, 347-1, 348-1 цього Кодексу слід розуміти систематичну діяльність особи, пов’язану із збиранням, одержанням, створенням, поширенням, зберіганням або іншим використанням інформації з метою її поширення на невизначене коло осіб через друковані засоби масової інформації, телерадіоорганізації, інформаційні агентства, мережу Інтернет. Статус журналіста або його належність до засобу масової інформації підтверджується редакційним або службовим посвідченням чи іншим документом, виданим засобом масової інформації, його редакцією або професійною чи творчою спілкою журналістів».

 

Визначення ЗМІ є тільки в Законі України «Про інформацію»: «Засоби масової інформації – засоби, призначені для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації»[5].

 

Що таке «аудіовізуальна інформація» можна прочитати в іншому Законі – це будь-які сигнали, що сприймаються зоровими і слуховими рецепторами людини та ідентифікуються як повідомлення про події, факти, явища, процеси, відомості про осіб, а також коментарі (думки) про них, що передаються за допомогою зображень та звуків[6]

 

Враховуючи, що Інтернет – це всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно зв’язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами[7] — формально, будь-який веб-сайт, як частина Інтернет – є засобом масової інформації. Проте, і сайт, який продає взуття, і сайт, який працює у форматі інформаційного агентства.

 

На переконання авторів цього посібника, якщо домен веб-сайту зареєстровано на юридичну особу, у статуті якої зазначено, що вона здійснює  інформаційну та творчу діяльність, має редакцію, творчий колектив, редактора та редакційну колегію тощо, то така організація мала б визнаватись органами влади, місцевого самоврядування, правоохоронною системою тощо засобом масової інформації, що надавало б їй право видавати відповідні посвідчення своїм журналістам. Але, як вже було зазначено в попередньому розділі, в Україні відсутня визначеність в регулюванні діяльності «Інтернет-ЗМІ» (відсутнє спеціальне законодавство, як для інших «традиційних» ЗМІ) і це негативно впливає на вирішення низки практичних питань. Зокрема, у випадку протиправного перешкоджання законній професійній діяльності журналіста, що працює в інтернет-виданні, чи вчиненні проти нього інших кримінально караних діянь, можуть виникати серйозні проблеми. Не рідко такі журналісти не визнаються потерпілими у кримінальних провадженнях, пов’язаних із вчиненням діянь, передбачених статтями 171, 345-1, 347-1, 348-1, 349-1 Кримінального кодексу України , оскільки не можуть належним чином підтвердити свій професійний статус, мають проблеми із захистом своїх журналістських джерел.

 

Виходом для журналістів, які працюють в таких медіа, є членство в професійній чи творчій спілці журналістів та отримання відповідного посвідчення. Інший шлях – юридична особа, що працює як ЗМІ, поширюючи інформацію через веб-сайт (веб-сайти), може зареєструвати інформаційне агентство і, отримавши відповідне свідоцтво, видавати «безспірні» посвідчення журналістам.

 

Що ж стосується веб-сайтів традиційних ЗМІ (газет, журналів, теле- чи радіокомпаній), то як зазначалось вище, вони вважаються невід’ємною складовою такого ЗМІ. Тому, професійний статус журналістів таких медіа підтверджується традиційно — відповідним посвідченням чи іншим документом, виданим редакцією.

 

Під час конфліктних ситуацій, особливо, коли відбуваються масові заходи або надзвичайні події, журналісту рекомендується мати при собі документ, який підтверджує його професійну належність (якщо наявність такого документу не несе загрози життю та здоров’ю). Більше того, таке посвідчення має бути на видному місці (бейдж з великими літерами «ЗМІ» та іншими реквізитами, жилет з написом «ПРЕСА» тощо) аби будь-яка стороння особа мала можливість ідентифікувати людину, як представника ЗМІ. В іншому випадку шансів покарати нападника за журналістськими статтями, такими як 171, 345-1 КК України тощо, дуже і дуже мало. Головний аргумент, побудований на поясненнях обвинувачених, які спростувати не вдавалось адвокатам творчих працівників — «ми не знали, що нападаємо на журналіста». Інша можлива дія у конфліктній ситуації, яка робить беззмістовними відмовки нападників на кшталт: «я не знав» — вголос гучно повідомляти про те, що ви є журналістом (бажано, під запис диктофонів, камер). Важливо одразу акцентувати увагу оточуючих на тому, що  агресія відбувається саме по відношенню до журналіста.

 

Отже, який документ може підтверджувати статус журналіста он-лайн видання із 100% поширенням всіх гарантій і дії спеціальних статей Кримінального кодексу? Звісно, це посвідчення інформаційного агентства, видане безпосередньо ІА, а також посвідчення, видані традиційними ЗМІ: редакціями друкованих ЗМІ та телерадіокомпаніями. Також, це може бути посвідчення творчої або професійної спілки журналістів. Реквізити, які мусять бути на посвідченні журналіста: ПІБ, фото, хто видав (засновник, редакція) + номер і дата видачі, строк дії + підпис посадової особи, яка видала, печатка (бажано).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тепер, перейдемо безпосередньо до прав та обов’язків журналіста.

 

Професійні права журналістів Інтернет-ЗМІ

 

Фундамент прав журналістів базується на статті 34 Конституції України та статті 10 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідних рішеннях Європейського суду з прав людини. Є ще низка міжнародно-правових актів, більшість з яких відносяться до так званого м’якого права і в яких йдеться про свободу вираження поглядів та вільного поширення інформації та ідей. Це і Загальна декларація ООН прав людини і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства, Орхуська Конвенція про доступ до інформації тощо.

 

Проте, зараз ми зробимо акцент на національному законодавстві. А саме — Цивільному кодексі України, Законах України «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформаційні агентства», «Про доступ до публічної інформації» та інших.

 

Якщо із статті 25 Закону України «Про інформацію» та статті 26 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» зробити єдиний каталог прав, отримаємо приблизно наступне:

 

Журналіст має право:

1) на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання відкритої за режимом доступу інформації;

2) відвідувати державні органи влади, органи місцевого і регіонального самоврядування, а також підприємства, установи і організації та бути прийнятим їх посадовими особами (Журналіст має право безперешкодно відвідувати приміщення суб’єктів  владних  повноважень, відкриті заходи, які ними проводяться, та бути особисто прийнятим  у  розумні строки їх посадовими і службовими особами, крім випадків, визначених законодавством);

3) відкрито здійснювати записи, в тому числі із застосуванням будь-яких технічних засобів, за винятком випадків, передбачених законом (Під час виконання професійних обов’язків  журналіст має право здійснювати письмові, аудіо-та відеозаписи із застосуванням необхідних технічних засобів, за винятком випадків, передбачених законом).

4) на вільний доступ до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються чинним законодавством України;

5) по пред’явленні редакційного посвідчення чи іншого документа, що засвідчує його належність до друкованого засобу масової інформації, перебувати в районі стихійного лиха, катастроф, в місцях аварій, масових безпорядків, на мітингах і демонстраціях, на територіях, де оголошено надзвичайний стан;

6) звертатися до спеціалістів при перевірці одержаних інформаційних матеріалів;

7) поширювати підготовлені ним повідомлення і матеріали за власним підписом, під умовним ім’ям (псевдонімом) або без підпису (анонімно);

8) відмовлятися від публікації матеріалу за власним підписом, якщо його зміст після редакційної правки суперечить особистим переконанням автора;

9) на збереження таємниці авторства та джерел інформації, за винятком випадків, коли ці таємниці обнародуються на вимогу суду;

10) на звільнення від відповідальності в передбачених законодавством випадках.

 

Закон України «Про інформаційні агентства» у статті 21 передбачає, що «журналіст інформаційного агентства має права та виконує обов’язки, визначені  чинним  законодавством України про пресу, телебачення і радіомовлення». Іншими словами — відсилає до інших законів. А в Законі України «Про телебачення і радіомовлення» після останніх великих змін у 2006 році залишились одні обов’язки журналістів, а професійні права — зникли.

 

Проте, крім двох законів, які все ж таки, містять каталоги прав журналістів, норми, які також надають журналістові права та гарантії розкидано в багатьох інших законодавчих актах. Тому, ми для більшої наочності і систематизації всіх законів та міжнародних стандартів використаємо структуру статті 34 Конституції України. А саме об’єднаємо всі права та гарантії журналіста в п’ять груп:

1) вільне вираження поглядів і переконань;

2) вільно збирати інформацію;

3) вільно зберігати інформацію /захист джерел, журналістська таємниця/;

4) вільно використовувати інформацію /право відмовитись від підпису, псевдонім, можливість не поширювати тощо/;

5) право поширювати інформацію /суспільна значима інформація, публічні особи, втручання в приватне життя, на що треба зважати, коли вирішувати поширювати певну інформацію чи ніu/u.

Право на вільне вираження поглядів і переконань

 

Як зазначає багато дослідників, свободу поширювати погляди і переконання можна умовно розділити на дві частини: мати думки і поширювати думки. І, перша частина, фактично є абсолютною свободою, оскільки ніхто не може заборонити людині мати з приводу якихось обставин чи подій власні погляди. Правове регулювання, права та обмеження, починають діяти саме з того моменту, як думки і ідеї починають матеріалізуватись ззовні. Від усних промов, до написання в електронній чи паперовій, будь-якій іншій формі тощо. Сфера захисту свободи вираження поглядів дуже велика і не обмежується лише діяльністю ЗМІ та журналістів. Вона може охоплювати, як мистецькі прояви і заходи, так і демонстративну поведінку фізичних осіб (підпалення державних прапорів у США на знак протесту проти війни у В’єтнамі), як можливість демонструвати документальне та художнє кіно, так і право висловлювати свої ідеї під час масових заходів. Але, ми зосередимось на декількох дуже прикладних речах, які є складовими захисту свободу вираження поглядів в першу чергу — для журналістів.

 

Перше — можливість звільнення від відповідальності за висловлення оціночних суджень. Дуже важлива гарантія і стандарт, якій інститути Ради Європи надають великого значення. Проте, кожному журналісту треба пам’ятати, що це право — висловлювати і поширювати власні оцінки не є абсолютним. Також, цей режим звільнення від відповідальності не рятує у всіх випадках. Адже, і Європейський суд з прав людини, в багатьох рішеннях зазначає, що оціночні судження можуть бути, по-перше, надмірними.

По-друге, будь-яке оціночне судження повинно ґрунтуватися на мінімальній фактичній основі. Якщо такої основи не буде, то і ЄСПЛ (за умови дотримання національними органами інших вимог щодо “необхідності у демократичному суспільстві”) визнає притягнення журналіста або ЗМІ до відповідальності в країні — обґрунтованим.

 

Отже, стандарти ЄСПЛ з приводу оціночних суджень:

З рішення по справі “Українська Прес-Група проти України”, параграфи 40-42:

 

“40. Стаття 10 захищає не лише суть висвітлених ідей та інформації, але також і форму, в якій вони надані (див. Oberschlick v. Austria (№ 1), рішення від 23 травня 1991).

Журналістська свобода передбачає також використання висловлювань, деякою мірою перебільшених або, навіть, провокаційних (див. рішення у справі Prager and Oberschlick v. Austria (no. 1), від 26 квітня 1995).

При дотриманні умов §2 статті 10 Конвенції, право вільно передавати інформацію поширюється не лише на “інформацію” та “ідеї”, які сприймаються сприятливо або вважаються необразливими чи нейтральними, але й такі, які ображають, шокують чи викликають стурбованість.

Такі є вимоги плюралізму, толерантності і лібералізму, без яких немає “демократичного суспільства” (див. рішення у справі Handyside v. the United Kingdom, від 7 грудня 1976).

 

41. У своїй практиці Суд розрізняє факти та оціночні судження. Якщо існування фактів може бути підтверджене, правдивість оціночних суджень не піддається доведенню.

Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції (див. наведене вище рішення у справі Lingens v. Austria).

 

42. Однак навіть якщо висловлення є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання».

/NB! Якщо журналіст має право зробити з мухи слона – муха має бути справжньою! — О.Б./

Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшеним за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя (див. згадане вище рішення De Haes Gijsels v. Belgium)”.

 

Як бачимо, дві вимоги до оціночних суджень прописано чітко — а) вони мають бути співмірними конкретній ситуації (про кого стаття — публічна особа чи ні, суспільна значимість теми) і б) мати мінімальну фактичну основу.

 

В законодавстві України питанню оціночних суджень присвячено статтю 30 Закону України “Про інформацію”:

“1. Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.

2.Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

 

Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її  гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися    наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи  у  тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб’єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено  обов’язок відшкодувати завдану моральну шкоду”.

 

Бачимо, що закон прямо передбачає можливість стягнення моральної шкоди, навіть якщо суд дійде висновку про те, що поширено було оціночні судження. Спростування — ні, а стягнення шкоди — так. Ця частина норми небезпечна тим, що законодавство не містить критеріїв “брутальності”, “принизливої” чи “непристойної” форми. До сьогодні юристам ППЛ не відомі справи, де суд застосував би таку формулу — оцінка, але брутальна, тому — стягуємо моральну шкоду. Натомість, судова практика свідчить про інше. Суди цілком спокійно можуть називати оціночні судження фактами і вимагати доказів, і навпаки — факти називати оціночними судженнями і звільняти від відповідальності. Мова не йде зараз про складні випадки “на межі”, коли дійсно складно відрізнити факти від оцінок (такі вислови, як “шахрай”, “крадій”). Наприклад, в одному з рішень суд визнав, що вислів “жеківська мафія” — містить факти, які необхідно доводити. В іншому випадку, коли один з політиків оспорював факт поширення ним певної інформації, «процитованої» журналістом, суд визнав це “оціночними судженнями”. Це ще один аргумент на користь того, що міжнародних стандартів варто дотримуватися — оцінки мають бути співмірними і ґрунтуватися на мінімальній фактичній основі.

 

Про необхідність застосування судами стандартів щодо оціночних суджень йдеться і в роз’ясненнях пункту 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009  N1 “Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи”:

 

“19. Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з’ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

…не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб’єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на  відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду при  тлумаченні положень статті 10 Конвенції.

Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки, поширені в ЗМІ, принижують її гідність, честь чи ділову репутацію…вона вправі скористатися наданим їй ч.1 ст. 277 ЦК та відповідним законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи (ст. 37 Закону про пресу, ст. 65 Закону України «Про  телебачення і радіомовлення») у тому ж ЗМІ з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку”.

 

ФАКТИ	ОЦІНКИ
— можуть бути або підтверджені або спростовані,   — те, що відбулось (місце, час, кількісні та якісні характеристики, конкретні особи)   — та/або відбувається	не містять фактичних даних — критика,  оцінка дій, + висловлювання, що не можуть витлумачені як такі, що містять фактичні дані   можуть бути – висновки, прогнози, власна думка, узагальнення, підсумки, уявлення, питання (але не всі)

 

Аби зорієнтуватися під час вирішення питання співмірності оцінки, яку Ви збираєтесь застосувати слід звернути увагу на наступні обставини:

1) ПРО ЩО ІНФОРМАЦІЯ / наявність суспільного інтересу /

2) ПРО КОГО ІНФОРМАЦІЯ /публічність особи/

3) ЯКИЙ КОНТЕКСТ /наявність діалогу в суспільстві, виборча кампанія в т.ч. /

4) ЯК ПОДАНО /ідентифікація героїв, загальні теми і проблеми, жорсткість висловів/

 

Другою важливою складовою забезпечення вільного вираження поглядів і думок, крім звільнення від відповідальності за висловлення оціночних суджень — є заборона цензури. Вона стосується, як поширення суб’єктивних ідей, так і поширення фактичних відомостей.

 

Про заборону цензури зазначено в статті 15 Конституції України, в контексті панування політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, двома словами — цензура заборонена.

 

Детальне визначення та можливі прояви цензури прописано у статті 24 Закону України “Про інформацію”:

1. Забороняється цензура — будь-яка вимога, спрямована, зокрема, до журналіста, засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, керівника, розповсюджувача, узгоджувати інформацію до її поширення або накладення заборони чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації.

Ця заборона не поширюється на випадки, коли попереднє узгодження інформації здійснюється на підставі закону, а також у разі накладення судом заборони на поширення інформації.

 

2. Забороняються втручання у професійну діяльність журналістів, контроль за змістом поширюваної інформації, зокрема з метою поширення чи непоширення певної інформації, замовчування суспільно необхідної інформації, накладення заборони на висвітлення окремих тем, показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати суб’єкти  владних повноважень, крім випадків, встановлених законом, договором між засновником   (власником) і трудовим колективом, редакційним статутом”.

 

Як бачимо, визначення цензури є достатньо широким і охоплює увесь ланцюг створення і поширення друкованого або іншого слова — від засновника ЗМІ до розповсюджувача. Також, можна впевнено, після змін до Кримінального кодексу, говорити, що прояви цензури із статті 24 Закону України “Про інформацію” є підставою для початку кримінального провадження за статтею 171 КК України.

Право вільно збирати інформацію

 

Право вільно збирати інформацію є одним з найскладніших для викладення, найконфліктнішим в практиці і найцікавішим для вивчення і досліджень. Саме це право знаходиться на “передовій” кожного журналіста, оскільки безпосередньо пов’язане з головним процесом — отриманням необхідної для розслідування інформації.

 

Якщо поглянути трохи згори на всі законодавчі норми, які стосуються цього процесу, можна виокремити три головні складові цього права:

 

• — використання техніки;
• — право бути присутнім на відкритих заходах (акредитація);
• — отримання інформації за запитами.

 

І, зараз ми детально опишемо перші два елементи, оскільки про третій мова піде окремо, в частині щодо доступу до публічної інформації.

 

А) Право журналіста на використання техніки (фото, відео, аудіо) гарантовано наступним блоком законодавчих норм:

 

ч.2 ст.34 Конституції України — кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.

 

ч.1 ст.25 Закону України “Про інформацію” (який поширюється і на веб-видання – О.Б.) – журналіст під час виконання професійних обов’язків має право здійснювати письмові, аудіо— та відеозаписи із застосуванням необхідних технічних засобів.

 

п.3 ч.2 ст.26 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» — журналіст має право відкрито здійснювати записи, в тому числі із застосуванням будь-яких технічних засобів, за винятком випадків, передбачених законом.

 

ч.3 ст.21 Закону України «Про інформаційні агентства» — журналіст інформаційного агентства має права та виконує обов’язки, визначені чинним законодавством України про пресу, телебачення і радіомовлення.

 

Так само, як і право на вільне вираження поглядів, висловлення оціночних суджень, право на використання техніки не є абсолютним. Є декілька загальних правил і декілька умовних режимів використання техніки в спеціальних умовах, наприклад — в судах.

 

Серед загальних треба пам’ятати про наступні:

Перше, — будь-які випадки, підстави для обмеження права на використання техніки повинні ґрунтуватися лише на ЗАКОНІ! І, — будь-яка посадова/службова особа зобов’язана відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України — діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, будь-яка заборона повинна ґрунтуватися на конкретному посиланні на конкретну норму діючого Закону України. Необхідно вимагати такого посилання. Інакше, без посилання – вимога припинити зйомку, «тому що я так вирішив», є протиправною, такою, що суперечить ч.2 ст.19 Конституції України.

 

Друге, за перешкоджання законній професійній діяльності журналіста, в т.ч. щодо права на використання техніки передбачено кримінальну відповідальність в статтях 171, 345-1 КК України у вигляді обмеження волі на строк до 5 років або позбавлення права обіймати певні посади на строк до трьох років.

 

Третє, не менш важливе в практичній діяльності журналіста — це презумпція згоди особи на зйомку, яку встановлено частиною 1 статті 307 Цивільного кодексу України. Сформульоване це наступним чином: «згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру». Ця норма в практичній діяльності говорить про те, що коли фото, відеозйомка відбувається на вулиці, під час мітингу, на сесії будь-якої місцевої ради журналіст не повинен А) питати у будь-кого будь-яких дозволів, і Б) ніхто не може йому заборонити в публічному місці використовувати техніку, через те, що хтось потрапив в об’єктив камери. Час від часу трапляються конфліктні ситуації, коли, наприклад, з будівлі обласного управління внутрішніх справ або обласної прокуратури вибігають чергові і махаючи руками починають кричати, що «зйомку тут заборонено». Але, якщо журналіст обізнаний щодо своїх прав і знає алгоритм дій під час таких ситуацій він виходить з них 100% переможцем. Тому що пояснити на якій підставі, якій статті якого закону, на вулиці, де ходять сотні, тисячі осіб протягом дня «не можна знімати» такі крикуни пояснити не можуть. Ще один момент, який підтверджує тезу про те, що, коли людина виходить на вулицю, вона повинна бути готовою до того, що потрапить в об’єктив – це норма частини 2 статті 307 ЦК України: «фізична особа, яка погодилася на знімання її на фото, кіно, теле- чи відеоплівку, може вимагати припинення їх публічного показу в тій частині, яка стосується її особистого життя. Витрати, пов’язані з демонтажем виставки чи запису, відшкодовуються цією фізичною особою». Тому, коли журналіст (оператор), не ховаючись в кущах, здійснював зйомку будь-яка фізична особа, яка потрапила в кадр, має право вимагати невикористання її зображення, але тільки в тій частині, яка стосується особистого життя. Яке особисте життя, наприклад, на мітингу? Чи можливо депутата на пленарному засіданні сесії? Або представників правоохоронних структур під час здійснення власних посадових обов’язків? Ті самі патрульні поліції? Очевидно, що це все – риторичні питання.

 

Особи, які намагаються вже після здійснення фото, -відео зйомки висловлювати претензії або намагаються заборонити публікацію, в більшості випадків, посилаються на статтю 308 ЦК України, яка містить абсолютну заборону на використання зображення особи, без її згоди. Проте, тут є один «маленький» і практичний нюанс, який мусять знати всі журналісти, які багато працюють з фото, відео матеріалами. Стаття 308 ЦК України має зовсім інший об’єкт захисту і предмет регулювання, вона захищає фотографії, як художні твори. Іншими словами, у статті 307 ЦК України йдеться про фото, відео, як спосіб збирання інформації, фото, відеоряд – це засіб для передачі інформації. А у 308 ЦК про фото, як художній твір. Наприклад, фото, які було зроблено в студії, подіумні фото, коли особа позувала за плату тощо. Про це чітко зазначено навіть в самій назві статті 308 – «Охорона інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах».

 

Четверте, чинним національним законодавством встановлено загальну заборону на таємну зйомку фізичних осіб. Частина 3 статті 307 ЦК встановлює наступне: «Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом». Але, тут слід зазначити, що багато хто з журналістів використовує приховану зйомку під час збору інформації, і, більше того – частини таких матеріалів монтують в кінцеві сюжети для ТБ. Тобто, поширюють кадри прихованої зйомки. І сюжети з такою зйомкою можна побачити практично на кожному телеканалі, який має проекти журналістських розслідувань. Негативних наслідків при цьому можна уникнути, якщо будуть одночасно присутні три чинники:

 

1) тема, яка висвітлюється має надзвичайну суспільну вагу;

2) якщо б журналіст розкрився (повідомив, що працює техніка) він би не отримав ту інформацію, яку зафіксував; і третій суто український елемент

3) під час прихованої зйомки не повинні використовуватися так звані спеціальні технічні засоби (СТЗ).

 

Тобто, можна це робити за допомогою телефонів, фотоапаратів з функцією відеозапису, різноманітних відеокамер, але в жодному разі не використовуючи різноманітні брелки, ручки, блокноти та інші засоби з вбудованими відео та фото камерами. Адже, згідно чинного законодавства замовляти, використовувати СТЗ у випадках, визначених законом, можуть виключно правоохоронні, інші державні органи – суб’єкти оперативно-розшукової діяльності, а господарська діяльність з розроблення, виготовлення та торгівлі СТЗ підлягає ліцензуванню. За порушення цього правила передбачено, як адміністративну відповідальність на підставі ст.195-5. Кодексу України про адміністративні правопорушення «Незаконне зберігання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації» у вигляді штрафу від 3 400 до 8 500 гривень. Так і кримінальну за статтею 359 КК України, яка передбачає відповідальність за «незаконні придбання, збут або використання спеціальних технічних засобів отримання інформації» у вигляді штрафу від 3400 до 17 000 гривень або обмеженням волі на строк до чотирьох років, або позбавленням волі на той самий строк. У випадку повторності або вчинення злочину групою осіб стаття 359 КК України передбачає більш суворі покарання. Ми звертаємо увагу журналістів на цю небезпеку, оскільки практика останніх років демонструє, що мають місце факти притягнення до кримінальної відповідальності «простих смертних», які, наприклад, замовили за кордоном невеличку партію брелків із відеокамерами.

 

Судова справа про претензії щодо публікації фото особи з публічного місця, щодо розмежування статті 307 та 308 ЦК України. На сьогодні таких справ дуже мало, не дивлячись на те, що норми цивільного кодексу діють з 2004 року. В цій справі суд прислухався до доводів медіа-юристів щодо необхідності застосувати саме статтю 307 ЦК України, яка містить презумпцію згоди особи на зйомку, якщо зйомка відбувається відкрито на вулиці, а не 308-ї, яка безумовно вимагає наявність згоди особи для використання фото.

 

СПРАВА Ф. проти тижневика “ВГОРУ” та інших.

(рішення Суворовського районного суду м. Херсона від 18.11.2011)

«1 липня 2010 року в тижневику “Вгору” на першій сторінці газети було опубліковано статтю “Маршрутки: нервный сервис», поряд з якою розміщено фотографію, яка за змістом ілюструє дорожньо-транспортну пригоду з участю маршрутного таксі. На фото зображена позивачка, що не оспорювалось сторонами.

В судовому засіданні свідки пояснили, що вони бачили, що відбувається фотозйомка, яка проводилась на вулиці.

На думку суду, оскільки в даному випадку фотозйомка проводилась відкрито на вулиці, з метою висвітлення ДТП, згода позивача на проведення вказаних дій не була обов’язковою, так як закон в даному випадку передбачає виключення і припускає наявність згоди учасників зйомки при даних обставинах. Також суд не може погодитися з твердженням позивача щодо незаконого, на думку позивача, розповсюдження зазначеної фотографії, оскільки як вже зазначалося на вказаному фотознімку ілюстрована дорожньо-транспортна пригода, а не безпосередньо особа позивача, і саме з метою висвітлення пригоди була розповсюджена ця фотографія, що випливає із змісту статті. Стороною не доведено суду, що вказана фотографія є художнім твором”.

Апеляційний суд залишив рішення районного суду без змін.

 

Питання щодо спеціального використання техніки стосується проведення зйомки в школах, лікарнях інших закладах, де знаходяться або неповнолітні особи або, які обмежено через фізичний та/або психічний стан усвідомлюють, що відбувається навколо. У всіх подібних випадках необхідно отримувати дозвіл адміністрації на здійснення — фото, — відео зйомки. Звісно, це загальне правило не діє у випадках проведення експерименту. Наприклад, як історія, коли журналіст одного з центральних телеканалів влаштувався санітаром на роботу до притулку для людей з обмеженими можливостями і за допомогою прихованої камери фіксував факти знущань над цими людьми з боку персоналу закритої медичної установи, в тому числі, як їх обкрадають.

Щодо міфів щодо наявності спеціальних правил використання техніки в магазинах, супермаркетах, інших подібних, публічних місцях. Насправді, відповідь на питання – чи має право знімальна група, журналіст, знімати в кафе- готелях, магазинах, супермаркетах – залежить від статусу самого «закладу». Мається на увазі – чи є воно відкритим /публічним/ доступним для будь-кого – відповідь буде «так». Якщо це клубна / закрита / територія – то «ні». Знов таки, ми зараз говоримо про загальні правила і умови.

 

Загальний алгоритм у спілкуванні з адміністрацією такий:

а ) у журналіста є професійні права та гарантії;

б) обмеження цих має бути передбачено ЗАКОНОМ;

в) без посилання на конкретну норму ЗАКОНУ ніхто не має права журналісту заборонити знімати, збирати інформацію, тобто здійснювати свою професійну діяльність (тим більше, якщо вона стосується збору суспільно-значущої інформації, наприклад, фіксація продажу прострочених товарів). З приводу суспільно-значущої інформації аргументи необхідно продумати до «походу», який може виявитись конфліктним.

 

Тобто, в житті це виглядає наступним чином – «тут не можна знімати!». Зустрічне питання – «На якій підставі? У мене ось цими законами і ось цими, гарантовано право використовувати техніку. Я журналіст – будь ласка, посвідчення. Обмежити моє право Ви можете тільки у випадках передбачених законом, назвіть, будь ласка, на якій підставі Ви мені забороняєте?» В більшості випадків назвати ніхто і нічого не може. Як аргумент іноді використовується – це «приватна власність», мовляв, тому не можна. Але тут необхідно чітко розуміти, що журналіст, який при виконанні своєї професійної діяльності збирає певну інформацію за допомогою техніки у публічному місці, доступ до якого законодавчо дозволений всім, необмеженому колу осіб, НЕ ПОРУШУЄ ПРИВАТНУ ВЛАСНІСТЬ. Адже він не заподіює нікому ніякої шкоди, збитку. Також, іноді лунають посилання на захист «приватного життя», на які достатньо задати просте зустрічне питання – яке приватне життя у приміщенні, де збираються десятки, сотні, а то й тисячі людей протягом дня.

 

Варто також пам’ятати, що відповідно до статті 14 Закону України «Про інформацію» інформація про товари, роботи і послуги є відкритою.

Захист права на використання техніки

 

Якщо будь-які особи забороняють використовувати техніку, ми радимо дотримуватися певного алгоритму дій. Його було напрацьовано з врахуванням великого практичного досвіду багатьох журналістів. Він, в т. ч., дозволяє у випадку порушення прав здійснити заходи на їх ефективний захист.

 

1. Представитися, показати посвідчення і чітко послатися на норми, які гарантують право журналіста використовувати техніку.
2. Нагадати (для посадових, службових осіб) про існування частини 2 статті 19 Конституції України відповідно до якої кожен посадовець зобов’язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
3. Поставити чітке питання – на якій підставі, на частині і статті якого закону Ви вимагаєте мене припинити використовувати техніку, обмежуєте моє професійне право?
4. Якщо вимога продовжує лунати тільки тому, “що я так хочу” – нагадати про статті 171, 345-1 Кримінального кодексу України, які передбачають кримінальну відповідальність за перешкоджання законній професійній діяльності журналіста. Повідомити, що будете звертатися за захистом своїх прав до суду та правоохоронних /контролюючих/ органів.
5. Якщо посадова особа, під час здійснення повноважень вважає, що може заборонити себе знімати – нагадати, що вона є публічною особою, яка утримуються за рахунок коштів платників податків і знаходиться саме на роботі.
6. Якщо події відбуваються на вулиці, публічному заході – нагадати про ст.307 ЦК України, в якій міститься презумпція згоди особи на фото, відео зйомку у публічному місці.

7. Максимально фіксувати все, що відбувається на відео, аудіо (це докази для майбутнього оскарження).
8. Не віддавати НІКОМУ будь-які носії інформації. Це приватна власність (редакції або журналіста)!
9. ЧІТКО ПАМ”ЯТАТИ І ПОВІДОМЛЯТИ, ЩО ВИ:

а) журналіст, який збирає суспільно значиму інформацію з метою інформування громади /не “праздношатающийся” елемент/

 

б) Ваш статус, права встановлено діючим законодавством і випадки його обмеження також;

 

в) вулиця, офіційні, публічні і відкриті заходи в органах влади – є публічними заходами на яких знаходяться особи щодо яких діє презумпція згоди на зйомку.

Право бути присутнім (акредитація), як складова права на вільній збір інформації

 

Це право будується на нормах частини 2 статті 25 Закону України «Про інформацію»:

 

«Журналіст має право безперешкодно відвідувати приміщення суб’єктів владних повноважень, відкриті заходи, які ними проводяться, та бути особисто прийнятим у розумні строки їх посадовими і службовими особами, крім випадків, визначених законодавством».

 

А також ґрунтується на пункті 2 частини 2 статті 26 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» відповідно до якого журналіст має право:

 

«відвідувати державні органи, органи місцевого самоврядування, а також підприємства, установи і організації та бути прийнятим їх посадовими особами».

 

Очевидно, що більш вдалою для практичної реалізації права на вільний збір інформації, є норма новішого закону – «Про інформацію». По-перше, щодо права відвідування стаття 25 передбачає обов’язкову умову — «безперешкодно». По-друге, крім приміщень, зазначена стаття гарантує доступ журналіста на «відкриті заходи, які ними проводяться». Враховуючи, що конкретного визначення, які б вказували, що це за заходи, чинне законодавство не містить, цей вислів можна поширювати на будь-які заходи суб’єктів владних повноважень, які не проводяться в закритому режимі на підставі закону.

 

Отже, право бути присутнім складається з можливості потрапити як в приміщення, так і безпосередньо на сам відкритий захід суб’єктів владних повноважень, який в ньому проводиться.

 

Про третю складову права, передбаченого пунктом 2 частини 2 статті 25 Закону України “Про інформацію” — бути прийнятим у розумні строки посадовими особами,  багато говорити немає сенсу. Адже, в жодному нормативно-правовому акті не визначено ці “розумні строки”. І, на практиці, за відсутності бажання у посадової особи йти на контакт, ця можливість зводиться до банального записування на прийом, як і будь-якого громадянина.

 

Для того, аби розуміти до кого обґрунтовано і правомірно можна “стукати в двері”, необхідно визначити, хто згідно чинного законодавства вважається “суб’єктом владних повноважень”.

 

І, знов таки, щодо окремих приміщень і певних відкритих засідань суб’єктів владних повноважень є особливості, про які необхідно знати. В першу чергу, це стосується приміщень судів і можливості бути присутнім в судовому засіданні.

Нижче ми наводимо, крім вже відомої статті 25 Закону України “Про інформацію”, ті норми законодавства, які слід знати журналістові, який збирається до суду:

— пункт 7 статті 129 Конституції України відповідно до якого однією з головних засад судочинства є гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

— стаття 11 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, яка передбачає, що розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, установлених законом.

— Пункт 11 Тимчасового порядку забезпечення охорони судів, органів та установ системи правосуддя, а також підтримання громадського порядку в них, затвердженого рішенням Вищої ради юстиції від 26 грудня 2016 року № 3470/0/15-16 та наказом Міністерства внутрішніх справ України від 26 грудня 2016 року № 1352, відповідно до якого працівники ЗМІ «пропускаються за пред’явленням документа, що посвідчує особу працівника засобу масової інформації (редакційне посвідчення, інший документ, виданий редакцією відповідного засобу масової інформації, тощо). Використання ними під час судового засідання аудіо-, відео-, кіно-, фотоапаратури здійснюється в порядку, установленому процесуальним законодавством».

 

— Пункт 2.7 ПРАВИЛ пропуску осіб до приміщень судів та на їх територію транспортних засобів (затверджені Наказом Державної судової адміністрації України та Міністерства внутрішніх справ України 12.09.2005 N102/765, Зареєстровані в Міністерстві юстиції України 2 листопада 2005 р. за N1322/11602), який визначає, що необхідно мати журналістові аби потрапити у приміщення БУДЬ-ЯКОГО незалежно від юрисдикцій суду (крім вищих судових установ). Зокрема, в ньому говориться про те, що “працівники засобів масової інформації пропускаються за пред’явленням документа, що засвідчує особу. Проведення документування судового засідання за допомогою аудіо-, відео-, кіно-, фотоапаратури здійснюється в порядку, встановленому процесуальним законодавством”.

 

Абсолютно чітка і зрозуміла норма — пред’явив документ, що посвідчує особу — немає підстав не допустити до приміщення суду. Також, прямо зазначено, що питання використання техніки в судовому засіданні — вирішується процесуальними ЗАКОНАМИ, правила не можуть це визначати. Звертаємо також вашу увагу, що ці Правила затверджені спільним наказом Державної судової адміністрації та МВС України і їх ще у 2005 році зареєстровано в Міністерстві юстиції України. Цей нормативно-правовий акт, на відміну від будь-яких внутрішніх сумнівних судових документів, інструкцій і розпоряджень голів суду, є легітимнім і обов’язковий до виконання, в т.ч., співробітниками суду і службовими особами правоохоронних органів.

 

NB! При поході в суд для уникнення непорозумінь рекомендуємо мати з собою паспорт, посвідчення водія або закордонний паспорт чи будь-який інший документ встановленого державного зразка.  

 

Якщо будь-які посадові особи або інші “не встановлені особи” чинять перешкоди в реалізації права відвідати приміщення суду необхідно телефонувати на гарячі лінії МВС України, обласних управлінь МВС України, дзвонити в прийомну голови суду, на телефони приймалень Державної судової адміністрації України, викликати черговий наряд міліції по 102 і заявляти про перешкоджання професійній діяльності журналіста. Звісно, не буде зайвою допомога колег з інших ЗМІ, а також обов’язково необхідно всіма можливими засобами фіксувати увесь перебіг конфлікту.

 

Ще одне важливе правило, про яке слід пам’ятати, стосується вже можливості бути присутнім безпосередньо під час судового розгляду справи (в судовому засіданні). Звучить воно так — будь-яке засідання вважається відкритим і на ньому має право бути присутнім будь-яка особа, якщо немає ухвали суду про слухання справи у закритому судовому засіданні. Тобто, якщо немає спеціального процесуального документу — ухвали суду, про те, що всю справу, або її частину, слід слухати в закритому режимі — будь-який журналіст має право бути присутнім і спостерігати за процесом. Це правило діє для будь-якої юрисдикції — господарської, цивільної, адміністративної чи кримінальної.

 

Трапляється, що справи слухаються в кабінетах суддів, і журналісту можуть спробувати заявити, що через брак місця він не може реалізувати своє право. В такому випадку у представника ЗМІ є два варіанти або погодитись із цим і чекати за дверима, або чемно і спокійно пояснити суду: а) що це не проблеми журналіста; б) що процесуальний кодекс передбачає можливість бути присутнім у відкритому судовому процесі будь-якій особі; в) що у суду є купа можливостей вирішити це питання прямо тут і зараз, шляхом надання куточку, тут, в кімнаті (я постою, я не гордий) або перенесенням слухання справи в залу судових засідань; г) що у випадку ігнорування цієї цивілізованої пропозиції журналіст звернеться зі скаргами до голови суду та Вищої ради правосуддя.

 

Цікаву новелу в плані можливості бути присутнім під час судового розгляду справи ввів новий Кримінальний процесуальний кодекс України. В статті 328 КПК України, зокрема, передбачено наступне:

 

“1. Кількість присутніх у залі судового засідання може бути обмежена головуючим лише у разі недостатності місць у залі судового засідання.

 2. Близькі родичі та члени сім’ї обвинуваченого і потерпілого, а також представники засобів масової інформації мають пріоритетне право бути присутніми під час судового засідання”.

 

NB! Практика показує, що чемні, обізнані і наполегливі журналісти досягають значних успіхів у захисті власних прав і вихованні чиновників (для інших). 

 

Насамкінець, щодо права відвідувати приміщення і відкриті заходи, маємо зазначити, що для достатньо великої кількості приміщень суб’єктів владних повноважень існують спеціальні правила відвідування. В 90% це органи центральної виконавчої влади — Кабінет Міністрів України, міністерства, вищі судові інстанції, Верховна Рада України та її органи, а також приміщення правоохоронних і військових структур СБУ, МВС, прокуратури, прикордонники, військові частини тощо.

Акредитація, як додаткова гарантія, а не можливість для обмеження

 

З реалізацією права відвідувати приміщення суб’єктів владних повноважень і бути на їх відкритих заходах пліч-о-пліч йде питання акредитації журналістів та працівників ЗМІ. До набуття чинності в травні 2011 року нової редакції Закону України “Про інформацію” норми щодо акредитації були в трьох, окремих законах. Вони передбачали абсолютні різні процедури, від повідомчої акредитації до погоджувальної/дозвільної. Після набуття чинності новими інформаційними законами ці розбіжності було усунуто. На сьогодні основні моменти щодо акредитації містяться в єдиному джерелі — у статті 26 Закону України “Про інформацію”. Вона передбачає цілком цивілізований механізм і вимоги до процедур акредитації, які можуть запроваджуватись суб’єктами владних повноважень.

 

Отже, які головні моменти цього механізму:

 

— суб’єкти владних повноважень можуть, а не зобов’язані здійснювати акредитацію;

— акредитація здійснюється з метою створення сприятливих умов для здійснення журналістами, працівниками ЗМІ професійної діяльності;

— відсутність акредитації не може бути підставою для відмови в допуску журналіста,  працівника засобу масової інформації на відкриті заходи, що проводить суб’єкт владних повноважень;

— акредитація журналіста, працівника засобу масової інформації здійснюється безоплатно на підставі його заяви або подання засобу масової інформації;

—  в акредитації не може бути відмовлено в разі подання усіх документів, передбачених статтею 26 Закону:

Заява (подається журналістом)	Подання (від ЗМІ)
Зазначаються: — ПІБ; — адреса, — номер засобу зв’язку, — адреса  електронної пошти (за наявності); — до заяви додаються копії документів, що: 1) посвідчують особу (паспорт, водійське посвідчення) 2) засвідчують її професійну належність (редакційне посвідчення, посвідчення творчої спілки, професійного об’єднання).	Зазначаються: — повне найменування ЗМІ, — дата і номер реєстрації, — адреса, — адреса електронної пошти (за наявності), — номер засобу зв’язку, — прізвище, ім’я та по-батькові журналіста,  працівника засобу масової  інформації,  щодо якого вноситься подання. — до подання додаються копії документів, що посвідчують особу.

 

— суб’єкт владних повноважень може встановлювати спрощений (у порівнянні із законодавчим) порядок акредитації;

 

— порядок акредитації, визначений суб’єктом владних повноважень, підлягає оприлюдненню;

 

— суб’єкти владних повноважень, що здійснили акредитацію журналістів, працівників засобів масової інформації, зобов’язані сприяти провадженню ними професійної діяльності: завчасно сповіщати їх про місце і час проведення сесій, засідань, нарад, брифінгів та інших публічних заходів; надавати їм інформацію, призначену для засобів масової інформації; а також сприяти створенню умов для здійснення запису і передачі інформації, проведення інтерв’ю, отримання коментарів посадових осіб;

 

— у разі якщо захід проводиться відповідно до міжнародних або інших спеціальних протоколів, можуть встановлюватися особливі умови допуску журналістів. Такі особливі умови оприлюднюються на офіційному веб-сайті відповідного суб’єкта владних повноважень до проведення заходу;

 

— рішення про припинення акредитації може бути прийнято тільки у разі: 1) подання ним відповідної заяви; 2) неодноразового грубого порушення ним обов’язків, визначених статтею 26 Закону України “Про інформацію” (порушення внутрішнього трудового розпорядку роботи, перешкоджання діяльності посадових осіб органу); 3) звернення ЗМІ, за поданням якого здійснена акредитація.

 

Головних моментів в цьому механізмі три — наявність або відсутність акредитації не є підставою для вирішення питання про допуск або не допуск журналіста на захід, акредитація — це лише допоміжний засіб для будь-якого журналіста, і — у випадку подання всіх, передбачених законом документів суб’єкт владних повноважень немає права відмовити в акредитації (повідомчий характер).

 

В Україні з травня 2011 року зафіксовано багато випадків, коли місцеві органи влади захоплювались творчістю під час прийняття, затверджень власних Положень, Правил акредитації. Деякі, наприклад, вимагали від журналістів, які подавали документи на акредитацію, надати копії статей за минулий рік, в яких висвітлювалась діяльність цього органу влади. В цьому контексті необхідно пам’ятати про те, що стаття 26 Закону України “Про інформацію” містить максимальну кількість умов для акредитації. Внутрішні документи органів влади можуть тільки спрощувати механізм інформаційного закону. Відповідно, коли вони додають умов в порівнянні із законом, то вони ускладнюють порядок передбачений законом, і вони порушують закон.

Право бути в місцях аварій та катастроф

 

Останньою складовою “права бути присутнім”, яку журналісти часто сприймають занадто фанатично — є гарантії про які йдеться в пункті 7 частини 2 статті 26 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” та частині 4 статті 25 Закону України “Про інформацію”. Вони практично ідентично виписані, але ми наведемо норму із останнього закону, оскільки вона є більш загальною, такою, що поширюється на всіх журналістів:

 

“Після пред’явлення документа, що засвідчує його професійну належність, працівник засобу масової інформації має право збирати інформацію в районах стихійного лиха, катастроф, у місцях аварій, масових безпорядків, воєнних дій, крім випадків, передбачених законом”.

 

Єдиний коментар і порада для журналістів щодо цієї норми. Не треба її сприймати, як пропуск безпосередньо до епіцентру подій в будь-яких випадках. Так само, необхідно з розумінням ставитись до того, що в місці скоєння злочину правоохоронці не дають роздивитись на всі знаряддя злочину або жертву, детально все фотографувати. Більше того, вони виставляють периметр, за який нікого не допускають, в тому числі і журналістів. Але вони це роблять не з власної примхи або вередливості, а через те, що необхідно, наприклад, зберегти всі можливі сліди злочину (можливі докази). Так само, як в першому прикладі співробітники МНС та інших державних установ несли б відповідальність, якщо б за периметр потрапив журналіст і його там поранило уламком від снаряду.

Захист професійних прав журналістів Інтернет-ЗМІ. Підстави звільнення від відповідальності

 

Боротьба за читача і тиражі вимагає від будь-якого, в тому числі он-лайн ЗМІ, цікавого, гострого і критичного змісту. Такий контент завжди є потенційно небезпечним з точку зору пред’явлення претензій з боку «героїв» публікацій. В конфліктних ситуаціях, від них нерідко звучать погрози «засудити», «мільйони стягнути і за вітром пустити» і «по судах затаскати». В цій частині посібника ми спробуємо коротко показати і пояснити одну просту річ – за умови, що журналіст та ЗМІ були професійними під час підготовки та публікації матеріалу – ці всі погрози є пустим звуком. Навіть, якщо стаття втручається в приватне життя та/або містить жорсткі висловлювання по відношенню до конкретних фізичних або юридичних осіб. Яку б суму Позивач, який «добіг» до суду, не виставив в позові, чи то 10 000 гривень моральної шкоди, чи 100 000 чи 46 000 000 гривень сьогоднішня судова практика засвідчує, — марна справа. Особливо, якщо діючий за стандартами журналіст працює в парі з медіа-юристом.

 

Загалом, юридична відповідальність в теорії держави і права існує в 5 видах: кримінальна, адміністративна (КУпАП), цивільно-правова, дисциплінарна і матеріальна. Останні дві стосуються трудових правовідносин та ситуацій на державній службі. Під адміністративну ЗМІ можуть потрапити за порушення, які відбулись з їх боку хіба що під час виборчого процесу. Лишаються – кримінальна та цивільно-правова. Звісно, найбільш поширеними є спроби переслідувати ЗМІ за допомогою позовів про захист честі, гідності, ділової репутації, значно менше позовів про захист приватного життя або прав на використання імені, зображення або інших особистих немайнових прав особи.

 

Почнемо з того, що може бути підставою для задоволення позову про захист честі, гідності, ділової репутації.

 

Відповідно до пункту 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України №1 від 27.02.2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин:

а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб;

б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача;

в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності;

г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.».

 

Звертаємо Вашу увагу – повинна бути сукупність зазначених обставин. Якщо суд в ході розгляду справи не встановлює хоча б одного елементу, з цих чотирьох – він повинен відмовити в задоволенні позовних вимог. При цьому, наявність всіх елементів зобов’язаний довести в суді саме Позивач. Не просто подати позов і зазначити, що було поширено, прошу визнати недостовірною і спростувати. А, за допомогою визначених цивільним процесуальним кодексом засобів доказування, обґрунтувати наявність всіх обставин. Було поширено – підтверджується тим-то, інформація саме про мене – підтверджується наступними доказами, вона є недостовірною, її поширення мало для мене негативні наслідки – перелік доказів. Навіть, раніше чинну на підставі частини 3 статті 277 Цивільного кодексу України «презумпцію добропорядності» згідно якої поширювач мав доводити достовірність оскарженої інформації було виключено з ЦК України у 2014-му році.

 

Крім того, що бажаючий посудитись із ЗМІ має стільки процесуальних обов’язків з доказування, на захисті медіа стоїть цілий корпус норм-стандартів з рішень Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Про необхідність їх застосування під час розгляду національними судами відповідних справ вже зазначено у всіх можливих рекомендаціях, постановах пленумів, роз’ясненнях вищих судових установ України. Є, навіть, окремий Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року. Хоча, насправді обов’язок України дотримуватись стандартів, які формулює у своїх рішеннях ЄСПЛ, виник ще у 1997 році, коли ми ратифікували міжнародно-правові договори щодо членства в Раді Європи і визнали юрисдикцію Європейського суду з прав людини.

 

Для прикладу наведемо деякі, найбільш сталі і широкі за можливим застосуванням стандарти ЄСПЛ щодо ролі ЗМІ та їх статусу в демократичному суспільстві:

 

• — «Преса відіграє суттєву роль у демократичному суспільстві. І хоча вона не може переступати певні межі, зокрема щодо репутації та прав інших осіб, тим не менш, її обов’язком є передавати у спосіб, сумісний із її обов’язками та відповідальністю, інформацію та ідеї з усіх питань загального інтересу. На пресу не лише покладено обов’язок поширювати таку інформацію та ідеї: суспільство також має право отримувати їх. Якби було інакше, преса була б неспроможна відігравати свою важливу роль «вартового суспільства»[8]
• — «Стаття 10 захищає не лише суть висвітлених ідей та інформації, але також і форму, в якій вони надані. Журналістська свобода передбачає також використання висловлювань, деякою мірою перебільшених або, навіть, провокаційних. При дотриманні умов § 2 статті 10 Конвенції, право вільно передавати інформацію поширюється не лише на «інформацію» та «ідеї», які сприймаються сприятливо або вважаються необразливими чи нейтральними, але й такі, які ображають, шокують чи викликають стурбованість. Такі є вимоги плюралізму, толерантності і лібералізму, без яких немає «демократичного суспільства»[9];
• — «Відповідно до усталеної практики Суду сфера для обмеження політичних висловлювань чи дебатів щодо питань, які становлять загальний інтерес, є дуже малою відповідно до § 2 статті 10 Конвенції. Ця свобода підпадає під обмеження, викладені в статті 10 § 2 Конвенції, які проте мають тлумачитися однозначно. Необхідність будь-якого обмеження має бути переконливо встановлена»[10].

 

Національне законодавство також містить, як загальні гарантії щодо захисту свободи слова, так і спеціальні норми, які можна використовувати у певних спірних правових ситуаціях за участі ЗМІ. Найбільш цікавими з останніх, для редакцій, є «підстави звільнення від відповідальності».

 

Серед загальних норм-гарантій: 

Стаття 34 Конституції України, відповідно до якої кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.

 

В Законі України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» містяться наступні норми:

Стаття 2. «Свобода слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і переконань гарантуються Конституцією України і відповідно до цього Закону означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації.

 

Друковані засоби масової інформації є вільними. Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими засобами масової інформації, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або об’єднань громадян».

Підстави для звільнення ЗМІ та журналістів від відповідальності

 

Стаття 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»:

 

«Редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і організацій, порушують права і законні інтереси громадян або являють собою зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації і правами журналіста, якщо:

 

1) ці відомості одержано від інформаційних агентств або від засновника (співзасновників);

2) вони містяться у відповіді на запит на інформацію, поданий відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації», або у відповіді на звернення, подане відповідно до Закону України «Про звернення громадян»;

3) вони є дослівним відтворенням публічних виступів або повідомлень суб’єктів владних повноважень, фізичних та юридичних осіб;

4) вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього;

5) в них розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом, проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом»;

6) законом передбачено звільнення або непритягнення до відповідальності за такі дії.

 

Стаття 67 Закону України «Про телебачення і радіомовлення»:

 

«Телерадіоорганізація та її працівники не несуть відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, у разі:

 

а) якщо ця інформація містилася в офіційних повідомленнях або одержана від органів державної влади, органів місцевого самоврядування у письмовій формі;

б) якщо ця інформація є дослівним цитуванням заяв і виступів (усних і друкованих) посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, народних депутатів України, кандидатів на пост Президента України, кандидатів у народні депутати України та у депутати рад усіх рівнів, кандидатів на посади сільських, селищних, міських голів;

в) якщо ця інформація розповсюджувалася без попереднього запису та містилася у виступах осіб, які не є працівниками телерадіоорганізації;

г) якщо вона є дослівним відтворенням матеріалів, поширених іншим засобом масової інформації або інформаційним агентством, з посиланням на нього;

ґ) якщо звільнення від відповідальності передбачено іншим законом».

 

Частина 2 статті 302 Цивільного кодексу України, яка регулює питання права на інформацію:

 

«Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов’язана переконатися в її достовірності.

 

Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел (інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо), не зобов’язана перевіряти її достовірність та не несе відповідальності в разі її спростування.  Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, зобов’язана робити посилання на таке джерело».

 

Стаття 30 Закону України «Про інформацію»:

 

«1.Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.

2. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
3. Суб’єкти інформаційних відносин звільняються від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно необхідною».

 

Частини 4-6 статті 17  Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», які містять наступні положення:

 

«4. У разі розгляду судом спору щодо завданої моральної (немайнової) шкоди між журналістом або засобом масової інформації як відповідачем та політичною партією, виборчим блоком, посадовою особою (посадовими особами) як позивачем суд вправі призначити компенсацію моральної (немайнової) шкоди лише за наявності умислу журналіста чи службових осіб засобу масової інформації. Суд враховує наслідки використання позивачем можливостей позасудового, зокрема досудового, спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі і гідності, ділової репутації та врегулювання спору в цілому. З урахуванням зазначених обставин суд вправі відмовити у відшкодуванні моральної шкоди.

 

5. Умислом журналіста та/або службової особи засобу масової інформації є таке їх/її ставлення до поширення інформації, коли журналіст та/або службова особа засобу масової інформації усвідомлювали недостовірність інформації та передбачали її суспільно небезпечні наслідки.
6. Журналіст та/або засіб масової інформації звільняються від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, якщо суд встановить, що журналіст діяв добросовісно та здійснював її перевірку».

 

Вважаємо за доцільне навести коментарі щодо зазначених норм національного законодавства.

 

По-перше, підстави щодо звільнення від відповідальності можуть застосовуватись до будь-яких видів ЗМІ та їх журналістів незалежно від того, в якому законі чи то про пресу, чи про телебачення і радіомовлення вони містяться (за принципом аналогії закону). По-друге, абсолютне звільнення за всі оціночні судження в будь-яких випадках – це міф, який до сих пір живе серед українських журналістів. Він хибний і небезпечний. Щоб правило щодо звільнення від відповідальності за оціночні судження працювало на 100% вони мають ґрунтуватись на «мінімальній фактичній основі». Цей вислів особливо часто в останні роки застосовує ЄСПЛ в своїх рішеннях, вирішуючи питання про те, чи правильно журналіста або ЗМІ притягли до відповідальності, чи було при цьому дотримано норм Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Не можна «просто так» назвати посадовця «дурнем». У випадку судових дебатів Ви маєте чітко сказати і доказати, чому Ви зробили таку оцінку. На чому вона побудована, на яких фактах. Наостанок, хотіли б звернути увагу, на ще одну ліберальну норму нашого законодавства – це так зване «право на помилку» журналіста (частина 6 статті 17 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів»). Вона працює навіть у випадках, коли дійсно журналіст помилився і поширив недостовірну інформацію, але тільки за умови, що в суді буде доведено – цей журналіст «був добросовісним і здійснював перевірку інформації».

 

Одним з наріжних каменів правової оцінки діяльності ЗМІ і захисту в тому числі є питання наявності або відсутності суспільного інтересу в статті або сюжеті, які є предметом розгляду. Якщо Ви поширили будь-яку інформацію з обмеженим доступом, але вона є суспільно-значимою – Ви захищені.

 

Приблизний предмет суспільного інтересу окреслено у частині 2 статті 29 Закону України «Про інформацію»:

 

«Предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію  конституційних прав, свобод і обов’язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо.».

 

Як Ви бачите перелік ознак інформації, яку законодавець визначив, як суспільно-значиму – відкритий. Відповідно, в кожній конкретній ситуації може встановлюватись наявність або відсутність суспільного інтересу під час розгляду справи.

 

В переважній більшості судових справ про захист честі та гідності, ділової репутації позивачами є публічні особи (депутати, бізнесмени, міські голови, посадовці органів державної влади тощо). І, це для них, насправді, не перевага, а суттєвий недолік.

 

У пункті 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України №1 від 27.02.2009 р. «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» зазначено, що суди повинні враховувати положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації (далі — Декларація), схваленої 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, а також рекомендації, що містяться у Резолюції 1165 (1998) Парламентської  Асамблеї  Ради Європи про право на недоторканість приватного життя.

 

Зокрема, у названій Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі).

 

При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами.

 

У зв’язку з цим, межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої  публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи  неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.

 

Отже, інструментів для захисту журналістів та ЗМІ чинне законодавство, разом із практикою ЄСПЛ, надає багато. Якщо Ви дбаєте про стандарти професійної діяльності, перевіряєте інформацію, подавайте її збалансовано. У випадку сумнівів — радитесь із юристами, – то Вам немає чого боятись. Медіа-юристи українських громадських організацій мають унікальний досвід щодо захисту ЗМІ та журналістів в судах. Дуже ефективним, превентивним механізмом для зменшення юридичних ризиків є допублікаційна експертиза матеріалу, яку проводить юрист. Отримати професійну юридичну допомогу з будь-яких питань професійної діяльності журналісти та ЗМІ можуть у практикуючих медіа-юристів.

Захист інтересів ЗМІ у справах про доступ до публічної інформації

 

Відповідно до ч.1 ст.23 Закону України «Про доступ до публічної інформації» рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду.

 

Запитувач має право оскаржити:

1) відмову в задоволенні запиту на інформацію;

2) відстрочку задоволення запиту на інформацію;

3) ненадання відповіді на запит на інформацію;

4) надання недостовірної або неповної інформації;

5) несвоєчасне надання інформації;

6) невиконання розпорядниками обов’язку оприлюднювати інформацію відповідно до статті 15 Закону «Про доступ до публічної інформації»;

7) інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача.

 

Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.[11]

 

Таким чином, захистити право на доступ до публічної інформації, на сьогодні, можна трьома шляхами:

• — звернутись до суду;
• — звернутись до Офісу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в порядку притягнення до адміністративної відповідальності згідно ст.212-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення;
• — звернутись в порядку підпорядкування до керівника розпорядника або вищого органу.

 

Судові справи, як прямо зазначено в статті 23 Закону України «Про доступ до публічної інформації» розглядаються адміністративними судами. Судовий порядок оскарження є достатньо ефективним, проте потребує роботи юриста, сплати судового збору і дотримання всіх формальних правил, які визначено Кодексом адміністративного судочинства України. Строк на звернення до суду – 6 місяців з моменту отримання протиправної відмови в задоволенні запиту або з 6-го дня бездіяльності розпорядника, який не надав відповідь.

 

Згідно статей  212-3, 255 КУпАП повноваження щодо складання протоколів про адміністративні правопорушення з 2015-го року передано Уповноваженому ВРУ з прав людини та уповноваженим працівникам офісу Уповноваженого. Звернення до офісу Уповноваженого про притягнення посадових осіб, які порушили право на доступ до публічної інформації до адміністративної відповідальності не потребує сплати будь-яких зборів. Також, після порушення провадження уповноважені особи мають право надіслати до посадових осіб приписи з вимогами про усунення порушення права на доступ до публічної інформації.

 

Важливим документом, який детально роз’яснює особливості застосування законодавства в спорах щодо доступу до публічної інформації є Постанова Пленуму Вищого адміністративного суду України від 29.09.2016 р. №10 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації».

 

Звернутись за отриманням безкоштовної і фахової юридичної допомоги в питаннях доступу до публічної інформації, складання запитів, заяв, скарг або позовів журналісти та ЗМІ можуть через веб-сайт ГО «Платформа прав людини» www.ppl.org.ua або написавши листа на пошту: law@ppl.org.ua.

 

[1]веб-сайт — сукупність даних, електронної (цифрової) інформації, інших об’єктів авторського права і (або) суміжних прав тощо, пов’язаних між собою і структурованих у межах адреси веб-сайту і (або) облікового запису власника цього веб-сайту, доступ до яких здійснюється через адресу мережі Інтернет, що може складатися з доменного імені, записів про каталоги або виклики і (або) числової адреси за Інтернет-протоколом;

веб-сторінка — складова частина веб-сайту, що може містити дані, електронну (цифрову) інформацію, інші об’єкти авторського права і (або) суміжних прав тощо.

 

[2] Аудіовізуальна інформація — будь-які сигнали, що сприймаються зоровими  і  слуховими рецепторами людини та ідентифікуються як повідомлення про події, факти, явища, процеси, відомості про осіб, а також коментарі (думки) про них, що передаються за допомогою зображень та звуків (див. статтю 1 Закону України «Про телебачення і радіомовлення»)

 

[3] Примітка до статті 345-1 КК України. Під професійною діяльністю журналіста у цій статті та статтях 171, 347-1, 348-1 цього Кодексу слід розуміти систематичну діяльність особи, пов’язану із збиранням, одержанням, створенням, поширенням, зберіганням або іншим використанням інформації з метою її поширення на невизначене коло осіб через друковані засоби масової інформації, телерадіоорганізації, інформаційні агентства, мережу Інтернет. Статус журналіста або його належність до засобу масової інформації підтверджується редакційним або службовим посвідченням чи іншим документом, виданим засобом масової інформації, його редакцією або професійною чи творчою спілкою журналістів.

 

[4] Див. пункт 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи».

 

[5] Стаття 22 Закону.

 

[6] Стаття 1 Закону України «Про телебачення і радіомовлення».

 

[7] Стаття 1 Закону України «Про телекомунікації».

 

[8] Див. параграф 38 рішення Європейського суду з прав людини по справі «Українська Прес-група» проти України».

 

[9] Див. параграф 40 рішення Європейського суду з прав людини по справі «Українська Прес-група» проти України».

 

[10] Див. параграф 104 рішення Європейського суду з прав людини по справі «Салов проти України».

 

[11] Частини 2, 3 статті 23 Закону України «Про доступ до публічної інформації»