Свобода слова в Інтернеті та захист національної безпеки держави
В Україні, наразі, одним з найбільш складних і водночас актуальних питань на порядку денному є проблема розробки та впровадження ефективних механізмів протидії пропаганді, інформаційним атакам країни агресора, кібератакам та іншим зловживанням у сфері Інтернет. Дії країни-агресора, починаючи з 2014-го року засвідчили, що одним з основних інструментів ведення «гібридної війни» проти України є саме маніпуляції з інформацією. Викривлення при висвітленні бойових та інших подій на Сході України, заклики бойкотувати дії збройних сил України, створення і поширення відвертих дезінформаційних історій та «полуправд» з «правильними» акцентами, — це лише мала частка того, що під гаслами свободи вираження поширювалось та поширюється для насаджування паніки, страху і агресії/ненависті в середині країни та в світі для створення потрібної «картинки» про події в Україні. Як відрізнити, де дійсно свобода вираженні думки, а де частина інформаційної антиукраїнської кампанії? Як ефективно запобігати і реагувати на інформаційні атаки, особливо, в сфері Інтернет? Яким має бути ефективний механізм визначення балансу між суворою необхідністю збереження суверенітету і забезпечення національної безпеки та свободою слова і поширення інформації?
Такий механізм поза сумнівом має бути. На жаль, станом на початок 2019-го року, Україна знаходиться тільки на етапі обговорення його створення. А, практика введення обмежень і блокування веб-сайтів не відповідає базовим міжнародним стандартам у сфері прав людини. Тепер, про все більш докладніше.
Законодавство, яке регулює питання національної безпеки та Інтернет:
- Конституція України /статті 17, 34/;
- Закон України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України»;
- Закон України «Про національну безпеку України»;
- Закон України «Про санкції»;
- Закон України «Про телекомунікації».
Давайте порівняємо:
| Стаття 17 Конституції України | Стаття 34 Конституції України |
| Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. |
Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. |
Національна безпека України – захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз[1].
У Конституції України передбачено наступні «цифрові права», які можуть реалізовуватись та/або бути порушеними в т. ч. у віртуальному просторі:
- — право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (стаття 31);
- — недоторканність особистого і сімейного життя (стаття 32);
- — право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (стаття 34);
- — свободу світогляду і віросповідання (стаття 35);
- — на мирне зібрання (стаття 39);
- — право власності, у тому числі інтелектуальної (стаття 41);
- — на підприємницьку діяльність (стаття 42).
Як вже зазначалось у цьому посібнику, для правомірного/пропорційного обмеження прав людини держава в особі своїх правоохоронних, контролюючих і судових органів має дотриматись сукупності наступних вимог (трискладовий тест):
- Наявна легітимна мета (в даному випадку – національна безпека);
- Обмеження передбачене законом;
- Обмеження є необхідним в демократичному суспільстві.
Проте, особливістю обмежень прав людини у сфері Інтернет, залежно від обставин, є наявність четвертої вимоги – застосування обмеження виключно на підставі рішення суду. Наприклад, при реалізації права на мирні зібрання (див. статтю 39 Конституції України).
Також, важливим, з точки зору дотримання міжнародних стандартів в сфері інтернет-врядування є обмежувальне і точне застосування правоохоронними органами та судами норм Кримінального кодексу України щодо злочинів проти основ національної безпеки України, а також інших злочинів.
Зокрема, мова про:
- Публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, а також розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій (ч.2 ст.109 Кримінального кодексу України);
- Умисні дії, вчинені з метою зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, а також публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій (ч.1 ст.110 Кримінального кодексу України);
- Перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань в особливий період (ч.1 ст.114-1 Кримінального кодексу України).
Важливими документами щодо можливих шляхів вирішення викликів та загроз у сфері Інтернет, які, нажаль, не в повній мірі реалізовані, є:
Якщо коротко охарактеризувати стан законодавства і практики його застосування щодо боротьби із викликами та загрозами у сфері Інтернет, пошуку балансу, можна дійти наступних висновків:
— В Україні відсутній системний і якісний, в сенсі юридичної техніки, підхід щодо нормативно-правового регулювання інтернет-врядування загалом і в т.ч. його особливості в умовах війни;
— Відсутність якісного законодавчого поля призводить до сумнівних рішень з боку влади, які не відповідають міжнародним стандартам (адміністративна практика);
— Відсутність розуміння особливостей цифрових прав і сучасних стандартів в даній сфері, низький професійний рівень суб’єктів законодавчої ініціативи призводить до появи законопроектів, які не витримують жодної критики з точки зору міжнародних стандартів та законів логіки і гальмують процес;
— Ознаки порушень міжнародних стандартів інтернет-врядування в контексті наявності ефективних правових засобів захисту;
— Не виконання з боку держави обов’язку гарантувати цифрові права, в тому числі, не бути введеним в оману, як суспільству в цілому так і окремим особам через маніпуляції і зловживання в мережі Інтернет;
— Надмірна дискреція держави зможе бути легко застосована в подальшому не лише для забезпечення інтересів національної безпеки, а й для обмеження свободи вираження, що висвітлюватимуть несумісні з офіційною точкою зору погляди;
— Відсутність структурованого і логічного правового поля у сфері цифрових прав, з одного боку, ніби є гарантією не втручання держави, а з іншого – позбавляє користувачів Інтернет цілого переліку мінімальних гарантій згідно міжнародних стандартів;
— Україна вкрай потребує модернізації нормативно-правового регулювання забезпечення цифрових прав, як в загальному порядку так і з врахування особливостей обумовлених військовою агресією РФ.
Аналітичні документи, які було підготовлено Коаліцією неурядових організацій «За вільний інтернет»[4] і до складу якої входить Платформа прав людини, підтверджують зазначені висновки і детально розкривають проблеми законодавчого поля та практик його застосування щодо Інтернет в Україні.
Зокрема, мова про юридичний аналіз Указу Президента №126/2018 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 травня 2018 року «Про застосування та скасування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» в частині запровадження «заборони Інтернет-провайдерам надання послуг з доступу користувачам мережі Інтернет до ресурсів/сервісів, в т.ч. субдоменів»[5]. А, також, юридичний аналіз Проекту Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії загрозам національній безпеці в інформаційній сфері» № 6688[6].
Щодо законопроекту №6688 експерти коаліції зробили наступні висновки:
- Законопроект надає владі можливість обмежити на невизначений період доступ до будь-якого веб-сайту через занадто широке визначення підстав для блокування та відсутність дієвих механізмів контролю;
- Дублює підхід Росії щодо ведення реєстру заборонених сайтів, на підставі якого провайдери і хостери зобов’язані закрити доступ до такого ресурсу;
- Дозволяє продовжити блокування сайтів на підставі Закону України «Про санкції», що суперечить Конституції України та міжнародному праву прав людини;
- Зобов’язує провайдерів за власні кошти встановити спеціальні засоби для блокування, технічні характеристики який будуть визначені лише після ухвалення закону, за участю СБУ. За будь-яке порушення вимог провайдерам загрожує штраф — 1% річного доходу;
- Наділяє СБУ неконтрольованими повноваженнями у сфері нагляду за виконанням вимог по блокуванню сайтів, що може призвести до зловживань та тиску на будь-яких суб’єктів Інтернет-ринку України.
Для ілюстрації «якості» цього законопроекту достатньо прочитати визначення «технологічного тероризму», яке пропонується ввести в правове поле і згідно якого будь-яка критика влади, мітинг біля органу влади прирівнюється до терористичних дій:
«технологічний тероризм — злочини, що вчиняються з терористичною метою із застосуванням ядерної, хімічної, бактеріологічної (біологічної) ….з застосуванням мережі Інтернет та/або інших глобальних мереж передачі даних, включаючи захоплення, виведення з ладу і руйнування потенційно небезпечних об’єктів, які прямо чи опосередковано створили або загрожують виникненням загрози надзвичайної ситуації внаслідок цих дій та становлять небезпеку для персоналу, населення та довкілля; створюють умови для аварій і катастроф техногенного характеру та/або спрямовані на порушення громадської безпеки, залякування населення, провокації воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення, на здійснення впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об’єднаннями громадян, юридичними особами, або привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста)».
Практика Європейського суду з прав людини у справах де мова йшла про екстремізм та Інтернет
— «практика заборони майбутньої публікації цілих періодичних видань на основі [антитерористичного законодавства] виходила за межі будь-якого поняття “необхідних” обмежень в демократичному суспільстві і, замість цього, становила цензуру. Відповідно, тут було [порушення] [права на свободу вираження поглядів]»[7];
— У справі «Їлдирим проти Туреччини» Європейський суд отримав скаргу стосовно заходів, спрямованих на блокування доступу з Туреччини до сервісу Google Sites — інструменту для створення веб-сайтів, який дає користувачам можливість створювати власні веб-сайти. Цей захід був передбачений рішенням суду у кримінальному провадженні, згідно з яким певна веб-сторінка мала бути заблокована. Однак адміністративний орган, відповідальний за виконання судового рішення, під час виконання рішення запросив блокування доступу до всіх без винятку веб-сайтів на Google Sites, і ця вимога згодом була підтримана національними судами. Результатом цього стало те, що заявник, не будучи суб’єктом або учасником вищезазначеного кримінального провадження, не мав змоги отримати доступ до свого веб-сайту на платформі Google Sites. Європейський суд зазначив, що закон надає широкі повноваження адміністративному органу при виконанні рішення щодо блокування, яке спочатку приймається судом щодо певного сайту (наприклад, він може вимагати розширення сфери застосування блокування, включивши веб-сайти та домени, які не є предметом розслідування у кримінальній справі, без обґрунтування реальної потреби в масовому блокуванні). Крім того, Європейський суд розкритикував національні суди за розгляд подань на блокування доступу до сервісу Google Sites без вивчення можливості застосування заходів меншого масштабу для забезпечення блокування доступу до конкретних сайтів або контенту. Європейський суд доходить висновку, що «застосування цього заходу спричинило свавільні наслідки і не можна було стверджувати, що він був спрямований виключно на блокування доступу до веб-сайту з невідповідним вмістом, оскільки було заблоковано доступ до всіх сайтів, розміщених на сервісі Google Sites. Крім того, процедури судової перевірки, що стосуються блокування сайтів, є недостатніми для задоволення критеріїв уникнення зловживань, оскільки національне законодавство не передбачає жодних гарантій забезпечення того, що рішення про блокування певного сайту не стало засобом блокування доступу загалом».
— Європейський суд також застосував аргументацію зі справи «Їлдирим проти Туреччини» до справи «Дженгіз та інші проти Туреччини», яка стосується постанови суду, що блокувала доступ до YouTube у Туреччині на тій підставі, що десять відеороликів, розміщених на сайті, порушували закони. Європейський суд дійшов висновку, що було порушено право на свободу вираження поглядів, оскільки блокування YouTube не було «передбачено законом». Він зазначив, що відповідний закон не дозволяє повністю блокувати доступ до веб-сайту через вміст однієї з веб-сторінок. Європейський суд також зазначив, що органи влади мали враховувати той факт, що захід, який блокує доступ до великої кількості інформації, значною мірою зачіпає права користувачів інтернету й має значні «побічні ефекти». Відповідно, було встановлено порушення права на свободу вираження поглядів.
Відповідно до Рекомендацій Ради Європи №CM/Rec (2016) 5 щодо Інтернет-свободи[8], обмеження мають ґрунтуватися на рішенні суду або іншого незалежного адміністративного органу із подальшим його затвердженням у судовому порядку. При цьому, рішення має бути конкретним, спрямованим на досягнення чіткої мети та ґрунтуватися на оцінці ефективності обмежень і ризиків надмірного блокування.
[1] Стаття 1 Закону України «Про національну безпеку України».
[2] Указ Президента України від 15.03.2016 р. №96/2016 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 27 січня 2016 року «Про Стратегію кібербезпеки України»http://www.president.gov.ua/documents/962016-19836;
[3] УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ від 25.02.2017 р. №47/2017 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2016 року «Про Доктрину інформаційної безпеки України» http://www.president.gov.ua/documents/472017-21374
[4] https://www.facebook.com/FreeNetUkraine/
[5] https://www.ppl.org.ua/yuridichnij-analiz-ukazu-prezidenta-pro-blokuvannya-sajtiv.html
[6] https://www.ppl.org.ua/yuridichnij-analiz-vid-koalici%D1%97-za-vilnij-internet-proektu-zakonu-6688.html
[7] Рішення ЄСПЛ по справі «Урпер та інші проти Туреччини»